— Парень, с которым вам предстоит поработать, минут через десять подъедет к отелю. Он выйдет из белого «опеля». В руке у него будет кейс темной кожи. Он около двух метров ростом, худощавый, русые волосы, и еще он очень похож на Христа, по крайней мере, того, которого мы видели в кино.

— Я дождусь его.

— Он остановится в номере на вашем зтаже. Налево от лифта.

— Я прослежу, в какой номер он войдет.

— Работу нужно сделать завтра вечером. В девять я позвоню вам, и вы должны будете мне сказать, что работа выполнена. Лады?

— Да, — сховав мобільний до кишені.

Готфрід не пив спиртного, але дуже багато палив. Він завжди носив із собою пачку «Давідофф», такі, знаєте, маленькі чорні цигарочки, дуже гіркі, але дим такий духмяний, що ота гіркота навіть не вчувається. Готфрід курив маленькими, але частими затяжками, випускав дим через ніздрі, потім дивився, як тліє попіл, спостерігав за химерними візерунками, які вимальовує в повітрі дим, і знову брав до рота фільтр. Біля нього зупинилася дівчина, руда, вона запитала доброю англійською, чи не хоче він розважитися, Готфрід усміхнувся й побажав їй успіху. Білий «опель» він помітив, коли той звернув на Грушевського. Загасив цигарку і повільно рушив до готелю. Авто зупинилося навпроти газетного кіоску. Марк довго не виходив, ніяк не міг знайти двадцять гривень, у його гаманці було так багато відділень, що гроші чи важливий якийсь папірець можна було шукати якихось п'ять хвилин. Врешті він зачинив за собою дверцята і, опустивши голову, пішов до входу. Швейцар чемно з ним привітався, і Марк пропустив перед себе нестарого ще, симпатичного чоловіка, той подякував йому німецькою, і Маркові здалося, що він надто довго та прискіпливо його оглядав, врешті мило сміхнувся й зайшов до холу. Марк пішов слідом. На рецепшені сиділа приємна дівчинка років двадцяти трьох і уважно вдивлялася в монітор.

— Марк Лютий, — поклав паспорт на блискучу, відполіровану поверхню, — мені замовили номер.

— Да-да, сейчас, минуточку, — клацала мишкою. — Заполняйте, — дала йому чистий бланк і ручку.

Марк досить швидко вписав потрібну інформацію і поставив унизу підпис.

— Прошу.

— Спасибо, — проглянула написане і зміряла Марка зацікавленим поглядом. — Вы журналист? Что-то никогда не слышала о вас, — дала йому ключі. — Это налево от лифта, шестой этаж.

— Завтра почуєте, — стиснув у руці ключі.

— Что? — вона не почула, що саме він сказав, тому ще довго дивилася йому вслід і намагалася згадати, де вона могла його бачити.

Німець, із яким Марк зітнувся біля входу, уже стояв біля ліфта й сам собі всміхався. Марк помітив, що багато хто з іноземців, які приїздять до нашої країни, самі собі всміхаються. Дійсно, коли таке бачиш, можна хіба тільки всміхатися.