— Ты знал, ты знал, что они догонят, они следили за нами, и ты все об этом знал! — вона кричала й заливала йому очі своїми солоними теплими слізьми. — Ну почему ты не полетел с нами?
— Ну не надо, милая. Кто-то должен был остаться. За все надо платить, Люда, за все и всегда. — Вона впала йому на груди й голосно ридала, вона вже не чекала лікарів: ніж пройшов йому крізь печінку, і лікарі тепер могли хіба безпомилково визначити причину смерті. — Иди, иди давай, — легенько відштовхнув її від себе й заплющив очі. — Зато, мне кажется, я прожил не зря. Да? Скажи, не зря? — Вона вперше побачила, як він плаче.
— Нет, нет, конечно же, не зря! Что ты? — вона відчула, коли він помер. Ні, не те, щоб там серце зупинилося чи просто він голосно видихнув і все — ні, вона відчула, що його вже немає. От і все.
Люда підвелася. Його тіло, красиве, закривавлене, лежало на підлозі, і лікарі, які врешті прийшли, клали його на ноші. Люда більше не дивилася йому в очі, вона хотіла запам'ятати їх живими. Тому просто розвернулася і пішла. Давид уже чекав. Він віддав їй мобільний і мовчки втер сльози. За кілька хвилин їх запросять в автобус. А до того часу вони стоятимуть, міцно взявшись за руки, і думатимуть про минуле, у яке вони ніколи більше не повернуться.
Розділ 58 (Chapter 58)
Розділ 58 (Chapter 58)
Даша лежала напівоголена на дивані й дивилася в стелю. На білій стелі сиділо щось із двадцять комарів і сірим силуетом вимальовувался тінь від великої дубової шафи. Сьома вечора. Марк уже другу годину сидів на кухні і не казав нічого. Втім, Даша й не хотіла, аби він щось їй сказав. Марк забрав із собою телефон і пообіцяв заплатити за розмови. Даша на те нічого не сказала.
— Ну что, поговорил? — вона не відвела погляду від стелі, тільки кілька разів кліпнула очима й поправила нігтем вії. — Слиплись, наверное.
— Так, спасибі, Дашо. Мені треба йти. І ти знаєш, — поклав телефон на столик, — я б не пішов. Але я не маю вибору. Я маю йти.
— Да, я знаю, — позіхнула, — тебе всегда надо. Каждый раз, когда оставляешь меня одну, ты убеждаешь, что это жизненно необходимо и ты не можешь остаться. И я вот себе о чем подумала: какой ты офигенно важный человек, если без тебя ничего не может решиться, — підвелася і сперлася на лікті.
— Дашо, послухай… — сховав руки до кишень.
— Нет, — знайшла під подушкою майку, натягнула на тіло, — это ты меня послушай, супергерой. Ты ждешь от меня благодарности за то, что перебил тех уебков на даче? Так вот, я не скажу тебе «спасибо», потому что все это случилось именно из-за тебя! — вона почервоніла, і він зрозумів, що вона от-от зірветься на крик. — До того, как ты появился в моей жизни, у меня все было нормально, меня не насиловали отморозки, мне не приходилось шляться по СИЗО и прятаться по чужим квартирам. И знаешь что? Я теперь буду жить так, как раньше, до тебя. А ты проваливай. И, пожалуйста, — взула капці і стала поряд з ним, — забудь мой номер телефона и никогда больше не появляйся в моей жизни. Ты же любишь завалиться ночью с разбитой мордой или под утро, угрюмым, в жуткой депрессии и с маниакальной идеей спасения мира. Ты сидишь у меня на кухне, трындишь о всякой херне, потом мы с тобой трахаемся, и это продолжается годами и будет продолжаться еще много лет, пока я не скажу «хватит». Так вот, — узяла його за підборіддя, — я говорю тебе: хватит, я больше так не хочу! Понял? — пішла до ванної та зачинила двері.