— Fier. — Марк вивчав у школі німецьку років зо три й дещо пам'ятав.

— Oh, — кивнув німець, — gut, ich also fier. — Він увійшов першим і натиснув кнопку.

У холі, перед ліфтом, як і в більшості готелів, стояли столик, попільничка і диван, ще фікус, а на стіні над диваном висіла картина. Переважно там було зображено море чи гори. Німець помахав Маркові рукою і показав жестом, що залишиться тут, бо хоче палити. Марк сказав йому якусь фразу, яку почув у Відні, її промовляли люди, які йшли з роботи додому і прощалися з тими, хто залишався. Тому він подумав, що ця фраза має означати щось на кшталт «до зустрічі» абощо. Німець кивнув і випустив ніздрями дим. Коли Марк відчинив двері номера, він помітив, що німець зазирає в коридор і дивиться саме на нього. Втім, його голова одразу зникла, і Марк подумав, що то йому здалося. Він зачинив двері на ключ і, поклавши кейс на стіл, упав на ліжко і, навіть не роздягаючись, одразу заснув. Була вже десята година, і завтра йому треба було встати якомога раніше, бо завтра має бути одним із найголовніших днів на його короткім віку.

Розділ 59 (Chapter 59)

Розділ 59 (Chapter 59)

Марк прокинувся саме тоді, коли починало світати. Він підійшов до вікна. Вулицею йшли дві людини, бомж і нестара ще жінка. Їй заледве вдавалося утримувати рівновагу. Вона спустилася в перехід і довго ще з нього не виходила. Врешті піднялася сходами і стала, тримаючись рукою за стінку зупинки, біля філармонії. Бомж тим часом звернув на Грушевського, і тільки чути було, як дзвенять пляшки в його пакунку і шморгають лунким асфальтом старі, розбиті черевики. Автомобілів було більше, але Марк не звертав на них жодної уваги. Він умився, постояв кілька хвилин під холодним душем і врешті відчинив кейс. У білих пластикових коробках, очевидно, зберігалися плівки. Він виклав їх по одній на ліжко й розірвав видовжений конверт. Банківська картка VISA. Сховав її в гаманець і запам'ятав чотири цифри коду. Марк ніколи не записував коди банківських карток у пам'ять телефону, до блокнотів чи тим більше на руці. В першій коробці лежав сріблястий невеличкий магнітофон, в іншій — динаміки й коробочка завбільшки із сірникову. В ній він знайшов картку пам'яті. Саме на ній і було записано нічну розмову на дачі.

На вулиці вже зовсім розвиднілося, і тиша, яка спускається на місто щоночі, відступила, і їй на зміну прийшло гамірне й надокучливе пробудження, яке з часом переросте в нестерпний гул, який тиснутиме на вуха містянам аж до ночі, але вони ходитимуть вулицями, сідатимуть у маршрутки й авта, скуповуватимуться в магазинах, вистоюватимуть у чергах за обідом у численних забігайлівках і навіть не помічатимуть, як у них болять вуха та наскільки потужний і страшний той гул.