— О’кей… — підтакнув француз, замислено крутячи в руках схему.

— От я й думаю, як так вийшло, що цифровий фіксатор розмов прекрасно зберігся, а розташований поряд із ним у такому самому вогнетривкому і протиударному корпусі ЦФПД повністю згорів?

— Мені самому це не подобається.

— Я просила показати фотографії самописців, зроблені перед тим, як їх перенесли до ангара, — нагадала Діана.

— Е-е, вибач, — потупився Марсель, — вилетіло з голови.

— А можеш якось пояснити? Як таке могло статися?

Поміркувавши, чоловік нерішуче заговорив:

— Думаю, вогонь просто не дійшов до ЦФР… або ЦФР відкинуло від джерела вогню в результаті зіткнення із землею.

Діана ледь помітно повела головою з боку в бік. Її таке пояснення не влаштовувало; нічого кращого француз придумати не міг.

— Знайди мені ці фотографії, — Діана сховала схему в папку і вперла рішучий погляд у Марселя Лакруа. — А ще приведи мені того, хто витягав «чорні скриньки» з літака. Я хочу з ним поговорити.

40

Після ранньої вечері Марсель ненав’язливо запропонував поїхати до нього додому. Діана відмовилась. Вона почувалась спустошеною. А ще їй хотілось заскочити у «Forum des Halles» по сині туфлі від Антоніо Б’яджі, щоправда, про це вона тактовно промовчала. Француз не приховував розчарування, проте наполягати не став. Домовилися з’вязатись і зустрітися завтра після обіду: поговорити про «чорні скриньки» і, якщо поталанить з погодою, знову прогулятись Парижем.

На прощання Діана поцілувала Марселя. Поцілувала розкуто, жагуче і пристрасно — коханців на одну ніч так не цілують, і Марсель зрозумів, що, попри відмову поїхати до нього сьогодні ввечері, між ними не все скінчено. Він розумів, що Діані сподобалось і вона захоче продовження.

Приїхавши до «The Westin Paris — Vendôme», Діана півгодини дефілювала номером у туфлях від Антоніо Б’яджі з дванадцятисантиметровими підборами-шпильками. Натішившись покупкою (при цьому примудрившись натерти мозоля на правій п’яті), вона зателефонувала до Гени додому. Відшила його, обірвавши в зародку куці намагання зав’язати розмову, і поговорила із синами, пообіцявши обом хлопчакам, що небавом повернеться і привезе їм купу подарунків. Артем був малослівним, не хотів розмовляти, зате Данька, впізнавши голос мами, щось довго й затято лопотів. Забравши в сина трубку, Гена пояснив, що сьогодні залишив його самого на дві години в дитсадку. (Як адаптувався? Прекрасно! Встиг до крові розбити носа однолітку і вкусив за вухо трирічну дівчинку з іншої групи. Вихователі були в захваті.) Переконавшись, що з малюками все гаразд, Діана попрощалася з чоловіком, розірвала зв’язок і вткнулась носом у подушку. Так і не прийнявши душ, із млосною знемогою втягуючи ніздрями невиразний, але досі одурманливий запах Марселя, змішаний із запахом її тіла, жінка заснула як убита.