— Чорт. Ти маєш рацію, — мимовільно погодилась Діана.

— Ми втратили ключовий шматок пазла, але втратили його через нехлюйство, а не через чиюсь злочинну змову, — чоловік говорив спокійно; гнів википів.

Діана розчаровано жувала нижню губу і терла долонею похололого носа.

Помовчавши, Марсель запитав:

— Які в тебе плани?

— Не знаю, — настрій упав. Йти кудись перехотілося. Синє небо за вікном і вогкі сліди на тротуарах більше не манили. — Пообідаю в готелі, а далі… буде видно.

— Підемо прогуляємось?

«Ти на щось натякаєш?» — хотіла пожартувати українка, але вголос проказала інше:

— Можливо. Пізніше, — вона розуміла, що Марсель не винен, що повідомив невтішні новини, та, попри це, не хотіла його бачити. Принаймні впродовж найближчих кількох годин. Так у світі здавна повелось: той, хто приносить паршиву звістку, частково чи повністю за цю звістку відгрібає.

— О’кей, телефонуй, — розчаровано протягнув француз, і Діана поклала трубку. Через легке роздратування вона натиснула кнопку «Відбій» кілька разів підряд, таким чином не лише обірвавши розмову з Марселем, але й вибивши з головного дисплея повідомлення про пропущені дзвінки від Авер’янова.

Глибше зарившись у ковдру, вона підтягла коліна до грудей і втупилась у ноутбук. На екрані все ще висіла фотографія, надіслана Марселем. Діана неуважно ковзала по ній очима і думала про те, чому Жерар Пеллерін так переймався станом бортових самописців рейсу 1419 і чому нікому не сказав про наказ шукати «чорні скриньки» в перші хвилини після зіткнення.

Несподівано Діана стрепенулась. «ААРОН 44» — це новий український літак, який раніше не літав у Європі. Звідки Пеллерін знав, де розташовано бортові самописці? Він віддав наказ витягти «чорні скриньки», але звідки він знав, де їх шукати? І тоді ж — відразу за цією незатишною думкою, що ввірвалась у голову, наче реактивний снаряд, — її погляд зачепився за щось на фотографії.

Хвостовий уламок обривався, щетинячись рваним металом і дротами, приблизно на третині ширини фотографії. У цю ліву третину — між краєм знімка та хвостом «ААРОНа 44» — потрапило три чоловіки. Обриси всіх трьох виглядали розмитими — були не у фокусі, — та все ж чоловіки стояли достатньо близько до фотографа, щоб їх можна було роздивитись. Діана прикинула, що на момент знімання чоловіків від об’єктива відділяло сто, можливо, сто п’ятдесят метрів. Хто ті два силуети, які знаходились ближче і, відповідно, проступали на знімку чіткіше, Діана легко зрозуміла: це спеціалісти з ВЕА, які, натягнувши поверх зимових курток яскраві жилети, длубались у почорнілих і охололих рештках «ААРОНа 44». На спині одного з них можна було прочитати напис «ВЕА». Третій чоловік стояв далі, схоже, йшов геть із летовища, крокуючи в напрямку аеропортових терміналів. На знімку він стояв упівоберта, повернувши голову на північ, так, що було видно його потилицю. Діана клацнула по кнопці «Реальний розмір», збільшивши фотографію до справжньої величини, і нахилилась до ноутбука… Де вона його бачила? Незважаючи на те, що обличчя незнайомця не вдавалося розгледіти, вона могла б заприсягтись на двометровому стосі Біблій, що знає чоловіка. Міцний, середнього зросту, з головою дуже специфічної форми, здаля схожою на перевернуту черешком донизу грушу, з короткою шиєю і мініатюрними, неначе дитячими, вухами. Кремезний тулуб щільно облягало стильне, не по-зимовому легке пальто, голова — непокрита. Прозорі, немов марля, жмутки рудувато-жовтого волосся здіймались від вітру. Ніяких жилетів з написами «ВЕА», жодного натяку на пожежну уніформу чи яскраво-зелені куртки медиків.