Зі шматків пазла в одну мить постала чітка й зрозуміла картинка. Діані перехопило подих. «Боже, як усе просто!» — подумала вона, а тоді, видавши горлом нечленороздільний, схожий на виття звук, підхопилася з крісла, взяла до рук мобілку і, відшукавши в контактах телефон Марселя Лакруа, зателефонувала французу.

З динаміка линули довгі гудки. Діана металася поміж стін великої кімнати, наче звір, замкнений у клітці. «Їх можна було врятувати! 49 людей залишилися б живими, якби літак перед тим, як випускати на ринок, довели до пуття!»

Невдовзі французький слідчий підняв трубку.

— Хто мав доступ до самописців? — без привітань і прелюдій випалила Діана.

— Чудово, — невдоволено пробурчав Марсель. — Знову за своє? Ще не вгомонилася?

— Хто — мав — доступ — до самописців — після того, як їх перенесли до офісу ВЕА?! — (Марселю здалось, що Діана не слова промовляє, а кидається в нього цеглинами).

Він зітхнув і заговорив тоном, яким спілкуються із душевнохворим родичем.

— Ну, гаразд: я, Даніель Монін, Жан-Поль Троде, виконавчий директор агенції, але я сумніваюсь, що він заходив подивитися на «чорні скриньки», начальник лабораторії, плюс двоє-троє лаборантів. Усе.

«Одні французи», — незадоволено відзначила Діана.

— Чи міг хтось потрапити до штаб-квартири вашої агенції ззовні?

Марсель пирхнув:

— Це неможливо. Ти сама бачила: будівля під охороною, всі замки електронні.

Діана злякалась, подумавши, що намацана ниточка (та де там ниточка — справжній причальний гайдроп!) може вислизнути з рук.

— Хто міг бачити, торкатися чи відкривати ЦФР, окрім слідчих і працівників ВЕА? — у відчаї запитала вона.

— Ніхто, — француз відповів, не задумуючись.

— Fait chier! — спересердя вилаялась Діана.

— А що сталося? Досі віриш, що запис розмов у кабіні підроблено? — він промовляв із сарказмом, відверто насміхаючись, та зненацька інтонація змінилась: — Хоча…