— Що?

— Я згадав, хто ще мав доступ до бортових самописців.

— Хто? — Діана пожвавилася.

— Діано, подумай сама, ти його чудово знаєш, — тихо проказав Марсель.

— Не розумію, ти… — і тут вона збагнула. — От чорт! — як же все просто. І якою сліпою вона була.

ДЕНИС.

Не попрощавшись, не промовивши більше жодного слова, Діана припинила розмову. Стискаючи кулаки, вона продовжувала міряти кроками кімнату. У голові тріщало так, наче там зіштовхувались айсберги. Чи знає про часове зміщення в записі розмов у кабіні пілотів її хрещений? Якщо так, то це означає, що він увесь ранок пудрив їй мізки, а Рева має намір зам’яти, втаїти той факт, що через злочинну халатність працівників концерну загинуло півсотні людей, по суті, намагається прикрити ненавмисне вбивство. А якщо ні? Навряд чи Олексій Рудик чув запис переговорів між пілотом рейсу 1419 і диспетчером. Що тоді робити їй? Розповісти про зміщення в часі хрещеному? Це нічого не дасть — ні він, ні Рева, ні будь-хто інший з АНТК ім. Аронова не погодиться вжити заходи, які зашкодять іміджу концерну. Як там казав її хрещений? «Пустивши проект на дно, людей не повернеш». Діана згадала неочікувану смерть Радислава Ротка і відчула напад паніки. Що як інтуїція не обманює її, і Радислава підступно вбили? Вона пришвидшила кроки, у горлі запекло. «Що робити? Що робити?» Звернутись у міліцію? Самій смішно. Зателефонувати і крок за кроком пояснити все Марселю Лакруа? Але… Діана заклякла посеред кімнати, втупивши погляд у стіну… серед працівників концерну, які виявили злочинну недбалість, був її батько. Він намагався притримати запуск «ААРОНа» в серійне виробництво, але кого це цікавитиме під час слідства? Померлий керівник проекту — це ідеальний кандидат на цапа-відбувайла. На Родіона Столяра чіплятимуть усі мислимі й немислимі недоліки в конструкції «сорокчетвірки», а вона нічого не зможе вдіяти.

Діана в розпачі обхопила руками голову.

Телефон у кулаку завібрував, налякавши її. Вона подивилась на екран. Незнайомий номер. Спохмурнівши, піднесла мобілку до вуха.

— Алло.

— Діано, привіт! Це Денис, — пауза. — Програміст. Пам’ятаєш, ми разом літали до Франції?

Щелепа відвисла. Діана двічі стулила й розтулила рота перед тим, як відповісти:

— Звісно, пам’ятаю.

— Я мушу з тобою поговорити.

Вона не впізнавала його голосу. Денис Плюйко розмовляв, немов хворий на малярію під час найстрашнішого нападу.

— Про що? — обережно запитала жінка. Її голос зрадливо тремтів у такт скаженому серцевому ритму.

— Про… — програміст застогнав. (Господи, що з ним таке, — подумала Діана). — Ти чула про смерть пілота?