— Він не скаже…

— Ти хочеш дізнатися, де наш син?! — гаркнув Гена.

Жінка хотіла запитати, що він має робити (сухий і терпкий запах розігрітого заліза поволі заповнював кімнату), але натомість ледь чутно видихнула:

— Так.

— Тоді виведи малого і наступні п’ять хвилин тримай його вуха затуленими. — Очі. Щось сталося з його очима. Зіниці звузились, нагадуючи загострені графітові стержні, котрі, немов зміїні язики, поперемінно втягувались і вислизали із кришталика. — Тримай так міцно, як ніколи раніше. Зрозуміла?

Діана кивнула і потягла Даню за двері. Хлоп’я вчепилось за передпліччя матері, але не пручалося.

Він сказав. Мажор заревів, заголосив, затрубив крізь заклеєний рот, наче поранений слон, щойно Гена торкнувся його дірки розжареним паяльником, а потім, коли Гена віддер клейку стрічку від губів, плачучи, чортихаючись і стогнучи, назвав адресу.

Котеджне містечко «Северинівка», 23 км від Києва по житомирській трасі, котедж № 277. Туди Карий планував завезти дітей після викрадення.

Гена приклеїв скотч на місце, вимнув паяльник і вийшов до кімнати, де його чекали батько, дружина і молодший син. Мовчки, нічого не пояснюючи, всівся за комп’ютер і через пошук у Google зайшов на http://severinovka.com.ua, сайт «Северинівки».

Котеджне містечко нараховувало 326 котеджів. Будинок за номером 277 було означено як один із семи непроданих будинків 4 типу. Скориставшись сервісом Google Maps, Геннадій прикинув найкоротший шлях до містечка, тоді роздрукував генеральний план, щоб знати, де знаходиться котедж № 277, після чого встав з-за столу і зазирнув до спальні:

— На сайті написано, що будинок не заселено. — (Він не віддирав у полоненого скотч, тож той, відповідно, не міг відповісти чи заперечити.) — Якщо ти збрехав і мого сина там немає, я повернусь і засуну паяльник до упору.

Мажор застогнав і відчайдушно замотав головою.

— Тут його залишати не можна, — розважливо сказав Борис Веніамінович синові. — Його шукатимуть.

Гена на хвильку задумався, а тоді запропонував:

— У дядька Колі сьогодні теж вихідний?

— Так, — неохоче підтвердив Борис Веніамінович.

— Було б добре, якби він під’їхав на машині і забрав тебе, Даню, Діану й… оцього, — Гена кивнув головою в бік спальні, — пересидите, поки все не вляжеться.

— А як ми його виведемо на вулицю, обмотаного такого?

Гена тупнув ногою, показуючи на килим: