— Замотаєте в килим і винесете разом із дядьком Колею.

Генин тато супився; він був не в захваті від пропозиції втягнути в цю аферу кума, але зрештою, крекнувши, погодився:

— Зараз зв’яжусь.

— Тільки не телефоном! — встряла Діана.

Геннадій посадив насупленого тата за комп’ютер, під’єднав мікрофон із навушниками і зателефонував дядьку Колі через «Skype».

— Колян, це Борис… — привітно почав Борис Веніамінович, з недовірою торкаючись дротяного мікрофона. — Ага, та то я з Інтернету… Колян, тут таке діло… Тіки ти не смійся.

Колян не сміявся. Але приїхати погодився.

76

22 лютого 2013, 17:05 (UTC +2) Котеджне містечко «Северинівка» 23 км на захід від Києва

Надвечір розпогодилось. Вітер ущух, хмари розсмоктались самі по собі, відкривши замучене дощами й мокрим снігом небо. Посеред димчастих, схожих на цвіль, клаптів хмар спалахували перші зорі.

Карий стояв біля вікна в напівпорожній кімнаті (з меблів — лише подерта канапа, стіл і старий електричний обігрівач), стискав у руці мобілку і думав, що робити. Мажор так і не вийшов на зв’язок; далі відтягувати немає куди: потрібно телефонувати Мирону. Карий уявлення не мав, що казатиме полковнику Бичанському. Мироне, я тут загубив твого бійця, пославши його по дворічного хлопчика? Дуже смішно. Крім того, Карий розумів, що телефонний дзвінок полковнику не вирішить наявних проблем, а тільки додасть нових. Він опиниться поміж молотом і ковадлом: з одного боку, полковник МВС зі зв’язками аж до міністра, який робитиме все, щоб відвести підозри від себе, своїх людей і свого підрозділу; з іншого — запальний замовник з маніакальними замашками і підтримкою самого Ельдара Гарагана. Не треба було братися за справу! Карий подумав, що за годину мінімум троє людей у Києві — Гараган, Бичанський і Авер’янов — дико, нелюдськи бажатимуть його смерті. Він тихо, крізь стиснуті зуби вилаявся і відвернувся від вікна.

Артем, не знімаючи курточки (без неї в непрогрітому приміщенні хлопчака починало трусити), сидів на дивані. Малюк сидів рівно, не згинаючи спини, неначе першокласник, хоча до першого класу йому лишилося три роки, і спорожнілим, закляклим поглядом тупився на стіл за кілька кроків від канапи. У правій долоні він тримав інгалятор, учепившись у флакон так, що нігтики на маленьких пальцях побіліли. Інгалятор став його опорою. Артем не осягав цього, не міг оформити відчуття в осмислені думки, але відчував, інтуїтивно підозрював, що помре миттєво, не через напад, а загине просто воднораз, якщо хтось відбере в нього невеликий флакончик зі спрей-насадкою.