22 лютого 2013, 15:50 (UTC +2) Київ

Забризканий грязюкою седан «Volkswagen Passat» мчав кільцевою дорогою на північ. За кермом, невдоволено суплячись і затято сигналячи автомобілям, які не поспішали давати дорогу, сидів Карий. Він страшенно лютував, просто сатанів через те, що боєць на прізвисько Мажор, посланий за другим пацаном, так облажався. Отак завжди, коли вибираєшся на справу з непідготовленими і малознайомими мудаками. Вони чекали Мажора в домовленому місці на вулиці Зодчих цілих п’ятнадцять хвилин, після чого поїхали геть. Карий поки що не хотів давати знати Мирону (спочатку треба як не знайти, то принаймні дізнатися, де загубився боєць його підрозділу), але не лютувати не міг. «Понабирали інвалідів, — навіснів чоловік, — тепер мучся з ними! У мій час такі «специ» надраювали б унітази до самої пенсії». Карий відкидав геть мульку думку про те, що Мажор міг попастися. Це неможливо. Як? Хто? Де це бачено, щоб жовторотий ботан зміг нейтралізувати навченого і мотивованого солідною сумою грошей спецпризначенця? Неможливо. Крапка.

На задньому сидінні авто розташувався високий і жилястий «беркутівець» з кістлявим обличчям, немитим волоссям, брудні пасма якого липнули до скошеного лоба, і сірими, глибоко втопленими під грубими бровами очима. Спецпризначенець з обличчям відсталого російського селянина сидів біля правих дверцят; ліворуч від нього, наполовину на сидінні, наполовину на худій лівій нозі чоловіка лежав чотирирічний хлопчак із накинутим на голову чорним мішком — старший син Діани Столяр і Гени Ковпачка.

На клеверному мосту Карий завернув праворуч, виїхав на проспект Перемоги і погнав машину на захід, у напрямку Житомирської траси. Перед виїздом з Києва він збавив швидкість до 70 км/год: попереду чекав пост ДАІ, найкритичніша точка мандрівки.

Кинувши швидкий погляд у дзеркальце заднього вигляду, «беркутівець» переконався, що Карий не дивиться на нього, після чого послабив шворку на мішку й обережно відгорнув його. Впродовж останніх кількох хвилин викрадений хлопчик, який перед тим пручався і безперестанку зривисто сопів, жодного разу не ворухнувся. Спершу спецпризначенець подумав, що малюк помер, настільки безкровним і сірим, наче притрушене пилом, здавалося його обличчя, але потім помітив тремтіння повік, швидкі рухи зіниць і неприродно вигнуті губи. Крізь міцно стиснені зуби хлопчика з ледь чутним свистом і хрипами виривалось повітря. Малий не дихав, він цідив повітря крізь зуби, наче кит, що проціджує планктон через свої вуса. З краєчка рота виточувалась цівка густого прозорого слизу. «Беркутівець» обережно розстебнув куртку і торкнувся пальцями грудей хлопчика. Грудна клітка відчутно змінила розміри, роздулася, у проміжках між тонкими дитячими ребрами легко поміщався великий палець.