— Артема викрали!!! — залементувала жінка.

Гена немічно зігнувся й опустився на диван.

— Повертайся додому, я викликаю міліцію.

— Ніякої міліції! — істерично вискнула Діана. — Не здумай їм телефонувати!

— Чому?

У відповідь долинали лише ридання і схлипування. Гена спохмурнів:

— Діано, чому я не можу звернутися до міліції?

— Наші телефони прослуховують, і якщо… якщо… ти звернешся до міліції… Артема уб’ють.

Чоловік підвівся, відчуваючи, як у грудях закипає злість. «Боже, у що вона встряла?» Він озвався твердим, безкровним голосом:

— Отже, так, Діано, слухай мене: припини ревіти, не здіймай галасу в дитсадку і рушай до мене додому. У мене в кімнаті один із викрадачів, поки ти прийдеш, я дізнаюсь у нього, куди повезли Артема.

— Що він тобі скаже?! Він нічого не розповість! — голосила жінка.

— Я запитаю так, що розповість, — категорично повторив Гена. У його очах з’явився недобрий садистський виблиск.

— І що далі? Що ти робитимеш? Що ми вдіємо проти них?!

Роздратовано піднявши губу, Гена повторив, дзвінко відчеканюючи кожне слово:

— Припини ревіти, ховай телефон — і бігом — до мене — додому.

Діана послухалась. Здебільшого тому, що ніколи раніше не чула, щоб її Гена говорив таким голосом.

74