Ральф із почуттям полегшення і вдячності випрямився. Якби все інше, що відбувається з ним, можна було залагодити з такою легкістю… Він піднявся до себе нагору і вже набирав у чайник воду, коли задзвонив телефон. Телефонував Джон Лейдекер.
— Радий, що нарешті застав вас удома, — сказав він. — Я вже почав хвилюватися.
— Чому? — здивувався Ральф. — Що сталося?
— Може, й нічого, але… Усе-таки Чарлі Пікерінґа випустили під заставу.
— Але ви сказали, що цього не станеться.
— Я помилився. — У голосі Лейдекера було роздратування. — До того ж я помилився не лише щодо цього. Я казав, що суддя визначить заставу в сумі близько сорока тисяч доларів, але я не знав, що справу Пікерінга доручать судді Стедмену, відомому своєю фразою, що він навіть не вірить у божевілля. Стедмен встановив суму застави — вісімдесят ґрандів.[39] Призначений захисник Пікерінґа вив, як вовк на місяць, але це не допомогло.
Ральф відзначив, що й далі тримає в руці чайник, і поставив його на стіл.
— І він таки заплатив заставу?
— Так. Пам’ятаєте, як я вам казав, що Ед Діпно викине його, немов ніж зі зламаним лезом?
— Так.
— Що ж, зарахуйте ще одну поразку Джону Лейдекеру. Сьогодні зранку Ед з’явився в будинок суду з портфелем, набитим грішми.
— З вісьмома тисячами доларів? — здивовано запитав Ральф.
— Я ж сказав, що з портфелем, а не з конвертом, — відповів Лейдекер. — І він приніс не вісім, а вісімдесят. Усі в суді досі обговорюють його появу. Про це будуть пащекувати ще й після Різдва.