«Тобі не можуть бути відомі такі речі, Ральфе». Можливо, й так, але він почував свою правоту й до того ж був переконаний, що у світі аур відчувати і знати означало майже те саме. Напевно Ральф знав лише одне: лікар № 3 ще не відітнув «мотузочку» Луїзи; це Ральф бачив на власні очі, як і радісне, здорове світіння її молочно-блакитної аури. І все ж Ральф не міг позбутися наростаючої впевненості, що лікар № 3 — безумець — має намір перерізати «мотузочку» і, незважаючи ні на що, перерізання цієї пуповини — смертельний, убивчий акт.

«Припустімо, ти правий, Ральфе! Припустімо, він не зможе сьогодні дістатися до неї в Ладлоу. А завтра? Післязавтра? Наступного тижня? Де ж рішення? Нехай вона зателефонує своєму синові й цій стерві-невістці й повідомить, що змінила думку про Ріверв’ю Естейт і згодна перебратися туди?»

Ральф не знав. Але йому був потрібен час на роздуми, і він розумів, що конструктивно мислити не зможе, якщо він не буде впевнений у цілковитій безпеці Луїзи, хоча б тимчасово.

— Ральфе? Знову в тебе розпатланий погляд.

— Який погляд?

— Розпатланий. — Луїза поправила зачіску. — Це слово я використовувала для опису містера Чесса, коли він робив вигляд, що слухає мене, а насправді думав про свою колекцію монет. Я безпомилково впізнаю цей погляд, Ральфе. Про що ти думаєш?

— Луїзо, коли ти збираєшся повернутися із вечірки з картами?

— Ну, це залежить від низки причин.

— І яких же?

— Чи ми зайдемо поласувати шоколадними тістечками.

Луїза говорила з виглядом людини, яка відкриває військову таємницю.

— Припустімо, ви одразу підете додому.

— Тоді о сьомій. Або о пів на восьму.

— Як тільки прийдеш додому, одразу ж зателефонуй мені. Ти це зробиш?

— Так. Ти хочеш, щоб я поїхала з міста, правильно? Саме це насправді означає твій розпатланий погляд?

— Ну…

— Ти вважаєш, що ця огидна лиса істота хоче нашкодити мені, так?

— Я припускаю це.

— Він може нашкодити й тобі!

— Так, але…