Ральф спробував уявити Еда Діпно в одному з його мішкуватих светрів і витертих вельветових штанях — Керолайн називала їх «робою вченого», — який витягає з портфеля пачки двадцяток і соток, але не зміг.

— Із ваших слів я зрозумів, що досить сплатити десять відсотків.

— Так воно і є. Якщо людина може пред’явити заставну на дім або іншу власність. Так і буває в більшості випадків, коли затриманого випускають під заставу. Очевидно, Ед не міг зробити цього, зате в нього завалялася якась дещиця грошей під матрацом. А може, він кого-небудь пограбував?

Ральф несподівано згадав листа, отриманого від Елен приблизно за тиждень після того, як вона вийшла з лікарні й переїхала в Гай-Рідж. Вона згадала про чек, отриманий від Еда, — сімсот п’ятдесят доларів. «Здається, це має означати, що він усвідомлює свою відповідальність», — писала вона. Ральф подумав, чи написала б вона те саме, дізнавшись, що Ед прийшов у будинок окружного суду з такою купою грошей, якої вистачило б на заможне існування його дочки років на п’ятнадцять… І вніс заставу, щоб звільнити безумця, який полюбляє побавитися ножичком.

— Цікаво, де він дістав їх? — запитав Ральф Лейдекера.

— Не маю уявлення.

— І він не зобов’язаний був давати пояснення?

— Абсолютно. Це вільна країна. Як я зрозумів, він згадував про якісь акції.

Ральф знову пригадав колишні часи — благословенні деньки — ще до того, як занедужала й померла Керолайн, а Ед збожеволів. Згадав про те, як двічі на місяць вони обідали разом, їли піцу в будинку Діпно або знаменитий пиріг із куркою, який так майстерно готовила Керолайн, він згадав, як одного разу Ед обіцяв звозити їх у Банґор, коли його акції піднімуться в ціні. «От і добре», — відповіла тоді Елен, захоплено дивлячись на Еда. Вона вже була вагітна, але через маленький строк мала вигляд чотирнадцятилітньої дівчинки із зібраним у хвостик волоссям і в просторій сукні. «Як ти гадаєш, акції якої компанії виростуть перш за все, Едварде? Акції на дві тисячі доларів у «Юнайтед тоджем» чи на шість тисяч в «Амалгамейтед сурболлс»?» А він буркнув щось дружині, але його бурчання лише розвеселило всіх, тому що в Еда Діпно й у думках не могло бути нічого поганого. Усі, хто знав Еда Діпно більше двох тижнів, вважали, що він і муху не в змозі скривдити. І тільки Елен могла вважати інакше — уже тоді Елен пізнала й зворотний бік медалі, незважаючи на її закохані погляди.

— Ральфе? — окликнув його Лейдекер. — Ви мене чуєте?

— В Еда не було ніяких акцій, — відповів Ральф. — Він працював рядовим хіміком-дослідником, а його батько був майстром на скляному заводику в якомусь задрипаному містечку, що зветься Пластер-Рок, штат Пенсільванія. Так що питання про спадщину відпадає.