«Захист поліції, — подумав Ральф. — Саме так це називається в теледетективах і саме про це йде зараз мова — захист поліції».

Ральф спробував обміркувати пропозицію, але занадто багато чого заважало; розрізнені думки так і плуталися у нього в голові. Капелюхи, лікарі, халати, газові балончики. Не кажучи вже про ножиці, що блиснули в запилених лінзах старенького бінокля. «Я кваплю себе щомиті, щогодини, встигнути б усе здійснити», — подумав Ральф, і одразу ж: — «Тернистий і довгий шлях в Едем, любий, то чи варто нарікати на дрібниці?»

— Ні, — відповів Ральф.

— Що?

Ральф заплющив очі й побачив себе, як він набирає номер телефону, щоб скасувати візит до акупунктуриста. І знову повторилося те саме, чи не так? Так. Звичайно, він міг розраховувати на захист поліції від Пікерінґів і таких, як той, але передбачав, що все буде розвиватися інакше. Він це знав, відчував кожною клітинкою свого тіла, кожним ударом серця.

— Ви ж чули, — сказав він. — Мені не потрібна охорона.

— Але чому?

— Я можу подбати про себе сам, — відповів Ральф, поморщившись від помпезної абсурдності цієї заяви, яку він чув безліч разів у вестернах за участю Джона Вейна.

— Ральфе, мені неприємно першому повідомляти вам цю новину, але ви людина похилого віку. У неділю вам пощастило. Наступного разу удача може відвернутися.

«Мені не просто пощастило, — подумав Ральф. — У позахмарних далях у мене з’явилися друзі. Точніше слід було б сказати — сутності в позахмарних далях».

— Зі мною нічого не станеться.

Лейдекер зітхнув:

— Якщо передумаєте, подзвоніть мені, добре?

— Обов’язково.

— І якщо зустрінете Пікерінґа або неосяжних розмірів пані в окулярах з товстенними лінзами…

— Я вам подзвоню.

— Ральфе, будь ласка, подумайте й зважте все. Адже я кажу лише про хлопця, що буде супроводжувати вас на відстані.

— Готову булочку не спекти заново, — мовив Ральф.

— Що-що?

— Я сказав, що ціную вашу турботу, але наполягаю — ні. Я подзвоню вам.