— І гідністю, чорт забирай, — пробурмотів Ральф. Новий порив вітру, і новий шквал листя полетів униз. Ярдів за п’ятдесят від майданчика для пікніків, поряд зі старою залізничною колією, повалене бурею старе дерево тяглося до Ральфа вузлуватими гілками, які справді нагадували розставлені щупальця.

Раптом Ральфові здалося, що в ту ніч він бачив занадто багато як для старого, який, вочевидь, доживає віку і якого Шекспір (та й Білл Мак-Ґоверн) називав «спущені панталони». І нічого з того, що він побачив, не таїло в собі небезпеки або диявольської загрози.

Те, що Ральф згадав про диявольські підступи, зовсім не дивно. Ці незнайомці лякали фізично; він бачив, як вони виходили з будинку хворої жінки в нічний час, коли люди взагалі вкрай рідко ходять у гості; він побачив їх майже одразу після того, як йому приснився кошмар. Тепер, одначе, спливли й інші подробиці. Вони стояли на веранді будинку Мей, начебто мали на те законне право, і справляли враження старих друзів, які зупинилися побалакати, щоб потім розійтися у своїх справах. Два приятелі, які ще раз обговорювали спільну проблему, перш ніж розійтися після нічної зміни.

«Але ж це лише твої особисті враження, Ральфе, то чи можна їм довіряти?»

Однак Ральф вважав, що він може довіряти своїм враженням. Будинок місіс Лочер був їхнім відправним пунктом.

Гаразд, отже лікарі № 1 і № 2 відрізняються від третього, як день від ночі. Вони охайні, а той нечупара, їх оточувала аура, а в того вона була відсутня (принаймні, Ральф не помітив її), вони мали ножиці, а в третього в руці був скальпель, вони здавалися розважливими й розумними, як двійко поважних громадян, третій же нагадував збожеволілого туалетного пацюка.

«Зрозуміло лише одне: всі вони — надприродні істоти, і, крім Луїзи, тут про їхню присутність відомо лише Еду Діпно. Поб’ємося об заклад, скільки часу йде в Еда на сон?»

— Ні, — вирішив Ральф. Він підняв руки й підніс їх до очей. Руки злегка тремтіли. Ед згадував про лисого лікаря. Чи мав він на увазі цих лисих карликів, коли говорив про центуріонів? Ральф не знав. Він майже сподівався на це, тому що саме слово «центуріони» з кожним разом викликало все більш жахаючі образи: подобу духів смерті з фантастичної трилогії Толкієна. Лиховісні скелети верхи на кривавооких конях, що скачуть на шабаш гоббітів.

Подумавши про гоббітів, Ральф згадав про Луїзу, і тремтіння в його руках посилилося.

Керолайн: «Тернистий і довгий шлях в Едем, любий, то чи варто скаржитися на дрібниці?»

Луїза: «У моїй родині вмерти у вісімдесят — значить умерти молодим».