— Мені дуже важко. Занадто багато спогадів. Не зовсім приємних.

— Розумію… Але подивися вниз, Ральфе! На підлогу!

Ральф перевів погляд, і зіниці його розширилися.

Підлогу вкривали, перекриваючи одні одних, різнобарвні сліди, деякі ще зберегли свіжість, інші ж вицвіли й були ледь помітні. Два сліди виступали особливо чітко, блищали, немов діаманти поміж дешевих підробок. Вони були насиченого золотаво-зеленого кольору, у якому зрідка миготіли червонуваті іскорки.

— Вони належать тим, кого ми шукаємо, Ральфе?

— Так… Лікарі вже тут.

Ральф узяв Луїзу за руку — долоня була крижаною — і повільно повів її коридором.

Розділ сімнадцятий

Розділ сімнадцятий

1.

Не встигли вони зробити й кілька кроків, як сталося щось дуже дивне й страшне. На мить світ навколо них спалахнув білим. Двері палат уздовж коридора, ледве видимі крізь білий серпанок, виросли до розмірів воріт пакгаузу. Сам же коридор подовжився й став вищим. Ральф відчув, як у нього занило в животі, точнісінько як у ті роки, коли він ще хлопчиком відвідував атракціони «Запилений диявол» в Олд-Орчард-Біч. Він почув, як Луїза застогнала й, запанікувавши, вчепилась у його руку.

Білий прорив тривав лише секунду, а коли барви роєм увірвалися у світ, вони стали яскравіші, відчутніші, ніж за мить до того. Повернулася нормальна перспектива, але предмети виглядали якимись товщими, об’ємнішими. Аури все ще були тут, але здавалися тоншими, блідими — пастельні відтінки замість буяння первісних барв. Ральф зрозумів, що помічає кожну пору, кожну тріщинку на стіні ліворуч… А потім усвідомив, що може бачити труби, проводку і штучне освітлення за стінами, якщо захоче; йому залишалося тільки дивитися.

«О Боже, — подумав він. — Невже це відбувається насправді? Чи може це відбуватися в реальності?»

Звідусіль чулися звуки: приглушені дзвінки, дзюркіт води в бачках унітазів, стриманий сміх. Звуки, яких люди зазвичай і не помічають, але тільки не зараз і не тут. Як і предмети, звуки, здавалося, мали надзвичайно чутливу структуру, на кшталт чергування щонайтонших шарів шовку й сталі.

Не всі звуки були звичайними: безліч екзотичних голосів виділялася із загальної какофонії. Ральф чув, як десь усередині опалювальної системи дзижчить муха. Наждачний шурхіт панчіх, які поправляє медсестра в туалеті для медперсоналу. Биття сердець. Струмування крові. М’який, хвилеподібний плин подиху. Кожен звук був досконалим. Поєднуючись із іншими, звуки творили чудовий у своїй складності акустичний балет — невидиме «Лебедине озеро» буркотливих шлунків, дзеґотливих електричних дротів, ураганних фенів для укладання волосся, шурхотливих коліс лікарняних візків. Ральф чув бурмотіння телевізора в кінці коридора. Звук доносився з палати № 340, у якій місіс Томас Рен, яка лікує нирки, дивилася «Хулігана й Красуню» з Керком Дугласом та Ланою Тернер в головних ролях. «Якщо ти будеш зі мною, дитинко, ми поставимо це містечко на вуха», — казав Керк, і з аури, яка оточувала слова, Ральф знав, що в містера Дугласа боліли зуби, коли знімалася ця сцена. Але й це не все; Ральф знав, що може проникнути