А в коридорі життя йшло своєю чергою. Гул не припинявся, ніде не спалахнуло світло, коридором ніхто не біг і не кричав. Тут смерть була занадто частим відвідувачем, щоб улаштовувати переполох. Ральф подумав, що навіть за таких обставин вона не дуже бажаний гість, але все ж знайомий і прийнятний. Йому також здалося, що Джиммі В. був задоволений своїм відходом із третього поверху міської лікарні Деррі — він зробив це без жодного поспіху й занепокоєння, до того ж йому не довелося показувати водійське посвідчення або медичну страховку. Він помер з гідністю, яка завжди супроводжує такі прості, давно очікувані події. Одна-дві миті усвідомленості, супроводжувані ледь розширеним сприйняттям, — і все. Зберіть усі мої печалі й радості, бувайте.

4.

Ральф і Луїза наздогнали лисих лікарів біля палати Боба Полгерста. Крізь відчинені двері було видно, що біля смертного одра старенького вчителя й далі сиділи його друзі.

Луїза: (— Чоловік, що схилився над ліжком, — наш друг, Білл Мак-Ґоверн. З ним коїться щось погане, щось жахливе. Якщо ми виконаємо ваше прохання, чи не могли б ви?..)

Але Лахесіс і Клото похитали головами.

Клото: (— Змінити нічого не можна).

«Так, — подумав Ральф. — Дорренс знав: готову булочку не спекти заново».

Луїза: (— Коли це станеться?)

Клото: (— Ваш друг належить не нам, третьому. Тому, кого Ральф назвав Атропос. Але й він не зможе повідомити вам точний час смерті людини. Він навіть не знає, кого забере наступного разу. Атропос — посланець Випадковості).

Від цих слів серце завмерло у Ральфа в грудях.

Лахесіс: (— Але тут розмовляти незручно. Ходімо).

Лахесіс узяв Клото за руку, другу простягнув Ральфові. І в цей же час Клото потягнувся до Луїзи. Та похитнулася, потім глянула на Ральфа. Ральф, у свою чергу, похмуро подивився на Лахесіса:

(— Боже вас борони, якщо ви їй нашкодите.)

(— Ніхто з вас не постраждає, Ральфе. Візьми мене за руку.)

«І підемо в Едем», — подумки закінчив Ральф. Він зітхнув, стиснувши зуби, кивнув Луїзі й схопив простягнуту руку Лахесіса. Хвиля впізнавання, глибока й приємна, як при зустрічі зі старим другом, знову накрила Ральфа. Яблука й кора дерева, спогади про прогулянки в саду, коли він був ще дитиною. Навіть не бачачи, він відчув, що його аура змінила кольори, перетворившись на золотаво-іскристу, зелену ауру Клото й Лахесіса. Луїза взяла за руку Клото, вдихнула крізь зуби й непевно посміхнулася.

Клото: (— Замкніть коло, Ральфе і Луїзо. Не бійтеся. Усе гаразд).

«Хіба я коли-небудь у цьому сумнівався, друже?» — подумав Ральф, але коли Луїза простягнула до нього руку, він тривожно стиснув її пальці. Смак яблук і відчуття деревної кори з’єдналися з незнайомими спеціями. Ральф вдихнув їхній аромат і посміхнувся Луїзі. Вона відповіла йому тим же — в її посмішці не чулося сумніву, — і Ральф зніяковів. Як можна боятися? Як можна навіть сумніватися, коли те, що приносять вони, таке приємне й добре?