Але Ральф відкрив, що Клото думав не зовсім про це. На якусь мить він уловив уявний образ, що виник у голові його співрозмовника, і образ цей був одночасно моторошним і прекрасним: величезна, складена з темних, помічених часом каменів вежа, що стоїть посередині величезного поля червоних троянд. Щілини вікон спіраллю спускалися до її підніжжя. Потім образ зник.

(— І ти, і Луїза, і всі інші шот-таймери живете на двох перших поверхах такої споруди. Звичайно, у будинку є ліфти…)

«Ні, — подумав Ральф. — Тільки не в тій вежі, яку я побачив у твоїх думках, друже. У тому будинку — якщо тільки він насправді існує — немає ніяких підйомників, а лише вузькі сходи, затягнуті павутиною, із дверима обабіч, що ведуть бозна-куди».

Лахесіс дивився на нього з дивною, майже підозрілою цікавістю, але Ральф вирішив, що йому начхати на цей погляд. Він повернувся до Клото, жестом попросивши його продовжувати.

Клото: (— Як я вже казав, там є ліфт, але шот-таймерам не дозволено користуватися ним за звичайних обставин. Ви не…)

(готові)

(пристосовані)

(--------)

Останнє пояснення здавалося найбільш доступним, але воно розвіялося, перш ніж Ральф устиг осмислити його. Луїза похитала головою, а потім знову звернула погляд на Клото й Лахесіса. Ральф розгнівався ще дужче. Усі утомливо довгі, безконечні нічні сидіння в очікуванні світанку, всі дні, які провів він, відчуваючи себе безумцем; зміст прочитаного, який доходить після третьої спроби; телефонні номери, які так легко запам’ятовував раніше, а тепер мусиш знаходити в довіднику…

Раптово прийшов спогад, що одночасно підсумовував і виправдовував гнів, який він відчував, дивлячись на лисих істот із темно-золотавими очима й сліпучою аурою. Ральф побачив, як він заглядає в кухонну шафу в пошуках бульйонного кубика, котрий, як наполегливо запевняє його змучений мозок, мав бути десь тут. Ральф побачив, як він переставляє банки, завмирає й знову береться за пошуки. Він побачив власне обличчя — вираз подиву й розгубленості, який так легко сприйняти за розумову відсталість, але насправді він означає лише крайню втому. Потім Ральф побачив, як опустилися його руки і як він завмер, немов очікуючи, що коробка з бульйонними кубиками виникне з власної волі.

До цієї миті й до цього спогаду Ральф так і не усвідомлював до кінця, наскільки жахливі останні місяці його життя. Оглядатися на них було однаково, що споглядати пустельний пейзаж, написаний похмурими темно-бордовими й сірими фарбами.

(— Отже, ви впустили нас у ліфт… Чи, може, ми не удостоїлися такої честі, і ви просто погнали нас пожежними сходами. Дали нам змогу трохи акліматизуватися, щоб ми не звихнулися остаточно. І як легко вам усе вдалося! Крали наш сон, поки ми мало не збожеволіли. Син Луїзи і її невістка мало не запроторили її в один цікавий заклад, вам це відомо? А мій друг Білл Мак-Ґоверн вважає мене клієнтом Джуніпер-Гілл. А в цей час ви, маленькі ангели…)