— Усе це просто чудово, Доре, — сказала Луїза, — але куди Визначеність веде нас зараз? І що від нас буде потрібно, коли ми потрапимо на місце?

Дорренс подався вперед і зашепотів щось на вухо Джо Вайзеру, затуляючи губи долонею. Потім із задоволеним виглядом відкинувся назад.

— Він сказав, що ми їдемо в Громадський центр Деррі, — мовив Джо.

— Громадський центр! — стривожено вигукнула Луїза. — Ні, це неправильно! Ті двоє сказали…

— Забудьте про них на якийсь час, — перебив її Дорренс. — Пам’ятайте лише, що справа в нерві — хто володіє ним, а хто ні.

2.

У машині Джо Вайзера зависла тиша. Дорренс відкрив збірку поезій Роберта Крілі і взявся читати, водячи по рядках жовтуватим, дуже старим пальцем. Ральф пригадав гру, в яку грав дитиною, — не дуже хорошу. «Полювання на бекасів» — так вона називалася. Треба було підшукати якомога молодших і довірливіших дітлахів, понаоповідати їм вигадок про міфічних птахів, потім роздати їм сильця й послати на пошуки неіснуючого. Ця гра ще називалася «Полювання на диких гусей». Раптом у Ральфа виникло відчуття, що Клото й Лахесіс те саме проробили з ним і Луїзою на лікарняному даху.

Він обернувся і впритул подивився на старого Дора. Дорренс закрив книжку і з увічливим інтересом дивився на Ральфа.

— Вони сказали, щоб ми й близько не підходили до Еда Діпно або до лікаря № 3. — Ральф говорив повільно, карбуючи кожне слово. — Вони попередили, щоб ми й думати не наважувалися про такий крок, тому що в цій ситуації їм допомагають потужні сили, які приб’ють нас, як мух. Лахесіс сказав, що за найменшої спроби наблизитися до Еда чи Атропоса для нас усе закінчиться візитом одного з високопоставлених монстрів… Істоти, яку Ед називає Кривавим Царем. Зважаючи на все, не вельми приємний тип.

— Так, — слабким голосом мовила Луїза. — Саме так вони й сказали нам на даху лікарні. Нам лише треба переконати організаторів скасувати виступ Сьюзен Дей. Тому ми й поїхали в Гай-Рідж.

— І вам вдалося переконати їх? — поцікавився Джо Вайзер.

— Ні. Божевільні спільники Еда з’явилися туди раніше, підпалили будинок і вбили принаймні двох жінок. З однією з них ми й хотіли поговорити.

— Із Ґретхен Тіллбері, — вставив Ральф.

— Так, — кивнула Луїза. — Але тепер нам, без сумніву, нічого не доведеться робити — нізащо не повірю, що після всього цього виступ відбудеться. Четверо вбитих! Можливо, й більше! Вони зобов’язані скасувати захід або хоча б відкласти його. Хіба не так?

Ні Дорренс, ні Джо не відповіли. Ральф теж промовчав — він згадував почервонілі, гнівні очі Елен. «Як ти можеш навіть сумніватися? — сказала вона. — Якщо вони зупинять нас зараз, виходить, виграли вони».