Елен перестала плакати й подивилася на Ральфа круглими від подиву очима, наче не могла повірити в сказане. Потім ці очі почали наповнюватися моторошної сили люттю.

— Як ти можеш запитувати? Як ти можеш навіть сумніватися!

— Ну… Тому… — Він замовк, не в змозі продовжувати. Найменше Ральф очікував вибуху гніву.

— Якщо вони зупинять нас зараз, виходить, переможуть вони, — мовила Елен. — Невже не зрозуміло? Ґретхен убита, Мерилін мертва, Гай-Рідж згорить дощенту разом з тим останнім, що було в нещасних жінок, і якщо нас зараз зупинять — ми програли.

Одна частина розуму Ральфа — більш глибока — порівнювала. Інша частина — та, котра любила Елен, — висунулася, щоб заблокувати висновок, але спізнилася. В Елен був такий же погляд, як і в Пікерінга, коли той сів поряд із Ральфом у бібліотеці, і цьому погляду не існувало розумного пояснення.

— Якщо вони зупинять нас зараз, виграють вони! — пискнула Елен. Наталі розплакалася. — Невже незрозуміло? Як ти не РОЗУМІЄШ? Ми не допустимо цього! Ніколи! Нізащо!

Раптом вона підняла вільну руку й пішла до рогу будинку. Ральф потягнувся до неї, але його пальці лише ковзнули по блузці.

— Не стріляйте! — крикнула Елен, волаючи до поліцейських. — Не стріляйте! Я одна із бранок!

Ральф рвонув за нею — підкоряючись чистому інстинкту, — але Луїза схопила його за ремінь.

— Краще тобі не з’являтися там, Ральфе. Ти чоловік, і вони можуть подумати…

— Привіт, Ральфе! Привіт, Луїзо!

Вони обернулися на голос. Ральф моментально впізнав, кому той належить, і здивувався й не здивувався водночас. За білизняними мотузками у вицвілих фланелевих штанах і стоптаних черевиках, підв’язаних електричними дротами, стояв Дорренс Марстеллар. Його волосся, таке ж м’яке, як і в Наталі (лише абсолютно біле, а не каштанове), розвівалося під поривами жовтневого вітру. У руці, як зазвичай, він тримав книжку.

— Ходімо. — Махаючи рукою й посміхаючись, він квапив Ральфа й Луїзу. — Покваптеся. Часу залишилося обмаль.

4.

Дорренс повів їх зарослою травою стежкою, що пролягала від будинку далеко на захід. Спершу стежка йшла повз город, де неприбраними залишилися лише гарбузи й кабачки, потім петляла по саду, де достигали яблука, потім крізь зарості ожини, що чіплялися мертвою хваткою за їхній одяг. Коли вони дісталися до молодого сосняку і ялин, Ральф подумав, що вони опинилися на пагорбі з боку Ньюпорта.

Для людини своїх років Марстеллар ішов дуже прудко, умиротворена посмішка не полишала його обличчя. Книжка, яку він тримав у руках, називалася «Про любов. Вірші 1950–1960 рр.» Роберта Крілі. Ральф ніколи не чув про нього, але припускав, що й містер Крілі ніколи не чув про Елмера Леопарді, Ернеста Гейкокса й Луїса Ламура. Ральф лише раз спробував заговорити зі старим Дором, коли їхня трійця дісталася до схилу, всіяного сосновими голками. Попереду, пінячись, дзюрчав струмок.