Нарешті посмішка Дорренса розтануа, без неї він здавався молодшим і ніби поважнішим.

— Іов запитував Господа те саме, — сказав він, — але не отримав відповіді. Ви теж не отримаєте її, але дещо я вам усе ж скажу: ви стали центром грандіозних подій за участю величезних сил. Робота більш високого всесвіту зайшла в глухий кут, коли Визначеність та Випадковість змінили напрямок, помітивши ваш прогрес.

— Чудово, але я не зрозумів, — радше покірно, ніж гнівно зізнався Ральф.

— Я теж, але для мене досить і цих двох тисяч життів, — спокійно мовила Луїза. — Ніколи не пробачу собі, якщо бодай не спробую запобігти нещастю. Усе життя, що залишилося, мені буде снитися саван, який огортає цей будинок.

Ральф обміркував її слова, потім кивнув, відчинив дверцята й поставив ногу на землю.

— Чудовий аргумент. Тим паче, тут буде Елен. Швидше за все, вона принесе й Наталі. Можливо, для таких недоумків шот-таймерів, як ми, цього цілком достатньо.

«До того ж, — подумав він, — я прагну реваншу з номером три».

«О, Ральфе, — простогнала Керолайн. — Знову вдаєш із себе Клінта Іствуда!»

Ні, не Клінта Іствуда. І не Сильвестра Сталлоне або Арнольда Шварценеггера. І навіть не Джона Вейна. Який з нього герой або кінозірка, він усього лише старий Ральф Робертс із Гарріс-авеню. Однак гнів стосовно карлика з іржавим скальпелем не ставав від цього менш реальним. І тепер цей гнів посилював не тільки біль від втрати вчителя історії, який прожив бік у бік з ним останні років десять. Ральф пам’ятав про приймальню в Гай-Рідж і про жінок, що притулилися до стіни під плакатом із зображенням Сьюзен Дей. І його внутрішнє око зосередилося зовсім не на животі вагітної Мерилін, а на волоссі Ґретхен Тіллбері — її прекрасному світлому волоссі, яке обгоріло від пострілу в упор, що забрав життя цієї жінки. Чарлі Пікерінґ натиснув курок, і, можливо, зброю йому дав Ед Діпно, але винити випадало лише Атропоса. Атропоса, який краде життя, капелюхи й гребінці. Атропоса, який краде сережки.

— Ходімо, Луїзо, — покликав він. — Нумо…

Але вона, доторкнувшись до його руки, похитала головою:

— Почекай — зачини дверцята.

Ральф вдивився в її обличчя і підкорився. Луїза помовчала, збираючись із думками, потім звернулася до старого Дора:

— Я досі не розумію, навіщо нас послали в Гай-Рідж. Вони ніколи не казали прямо, що чекають від нас саме цього, але ж ми знали, — чи не так, Ральфе? — що вони хотіли саме цього. І я бажаю зрозуміти. Якщо вже ми мусимо бути тут, то чому нас спрямували туди! Звичайно, ми врятували кілька життів, і я дуже рада цьому, але Ральф правий, кілька життів нічого не значать для тих, хто влаштував це шоу.