Ральф пригадав випадок зі свого життя, коли він впадав в емоційний ступор; весь день він почував себе чудово… Але без жодної видимої причини його раптом охоплювало полум’я, і одразу виникало почуття втрати, катастрофи. Потім прийшло відчуття безглуздості всього, що відбувається, — воно ніяк не було пов’язане з поточними подіями, але не втрачало від цього своєї потуги, і тоді хотілося лише одного: заховатися в ліжко і вкритися з головою. «Можливо, оце й викликає подібні почуття, — подумав він. — Якесь величезне скупчення смертей, передчуття нещасть, що розкинулося, немов тент для банкету, витканий із павутини й сліз замість тканини й канатів. На нашому рівні шот-таймерів ми не бачимо його, але відчуваємо. Так, відчуваємо. А сьогодні…»

А сьогодні це щось намагається висмоктати їх до дна. Можливо, незважаючи на побоювання, вони з Луїзою не вампіри, але це щось виразно існувало. Саван був уповільненим, напівусвідомленим життям, і він постарається висмоктати з людей усе, якщо вони дозволять йому.

Луїза спіткнулася, і Ральфові довелося докласти чимало зусиль, щоб не дозволити їй упасти. Потім Луїза підняла голову (дуже повільно, немов її волосся було занурене в цемент), приклала руку до губ і різко вдихнула повітря, одночасно спалахуючи. В інший момент Ральф не помітив би цього слабкого спалаху, але тільки не тепер. Вона ковзнула нагору. Трохи. Для підживлення.

Він не бачив, як Луїза заглибилася в ауру офіціантки, але тепер усе відбувалося в нього на очах. Аури телевізійників нагадували маленькі яскраво забарвлені японські ліхтарики, що хоробро світили в сутінку величезної печери. Тепер від одного з них відокремився щільний потік фіолетового — від Майкла Розенберга, бородатого оператора, якщо бути точним. Дюймів за два від обличчя Луїзи потік розділився надвоє — верхня хвиля роздвоїлася й прослизнула в ніздрі, а нижня через відкриті губи увійшла в рот. Крізь м’язові тканини Ральф бачив слабке сяйво, що висвітлило Луїзу зсередини, роблячи її схожою на ліхтар з гарбуза з отворами для очей, носа й рота.

Вона перестала чіплятися за руку Рапьфа, зник тиск її ваги. А за мить фіолетовий потік світла розчинився. Луїза оглянулася. Воскові щоки її злегка порожевіли.

— Уже краще — набагато краще. А тепер ти, Ральфе!

Ральф і далі вважав це злодійством, проте знав: якщо він не підживиться, то впаде від виснаження. Він відчував, як залишки енергії, запозиченої в хлопчика у футболці із зображенням групи «Нірвана», випаровуються крізь шкіру. Склав долоню трубочкою навколо рота й ледь-ледь повернувся вліво в пошуках цілі. Конні Чанґ наблизилася до нього на кілька кроків, розглядаючи плакат, що звисав з навісу над входом, вона розмовляла з Розенбергом (той не виказував жодних ознак дискомфорту від впливу Луїзи). Не роздумуючи, Ральф різко вдихнув.