(— Так.)

Луїза кинула панаму назад на крісло й повернулася до коробки, набитої одягом. Як тільки вона відвернулася, Ральф, нагнувшись, заглянув під крісло в надії помітити блискіт сережок. Якщо панама Біллі й гребінець Джо лежали тут, тоді, можливо, сережки Луїзи…

Але під кріслом нічого не виявилося, крім пилу й в’язаного дитячого черевичка.

«Неможливо, щоб усе відбулося так легко й просто», — подумав Ральф, підводячись і обтрушуючи коліна. Раптом на нього навалилася неймовірна втома. Вони без жодних клопотів майже одразу відшукали гребінець Вайзера — добре, просто чудово, але Ральф підозрював, що це лише показна удача. Він і далі переймався сережками Луїзи… і, звичайно, мусив зробити те, заради чого їх сюди послали. Що це було? Він не знав, а якщо хто-небудь згори й розсилав інструкції, до нього вони не дійшли.

(— Луїзо, чи ти придумала що-небудь…)

(— Ш-ш-ш-ш!)

(— Що? Це він, Луїзо?)

(— Ні! Тихо, Ральфе! Послухай!)

Ральф прислухався. Спочатку він нічого не почув. Потім подумки відчув стискання, спалах. Дуже повільний і обережний цього разу. З легкістю пір’їнки, що ширяє в потоці теплого повітря, Ральф ковзнув трохи вище і почув тихий тривалий звук, схожий на скрип дверних петель. Було щось знайоме — не в самому звуку, але в асоціації, яку він навіював. Схоже на…

…сигналізацію проти злому або на сигнал димоуловлювача. Це кличуть нас.

Луїза крижаними пальцями схопила його за руку:

(— Ось воно, Ральфе, — те, що ми шукаємо. Чуєш?)

Звичайно, Ральф чув. Але чим би не був цей звук, він не мав жодного відношення до сережок Луїзи… А без них він звідси нікуди не піде.

(— Нумо ж, Ральфе! Ми повинні його відшукати!)

Він дозволив Луїзі повести себе далі в глибину комори. У багатьох місцях завали сувенірів Атропоса футів на три піднімалися над їхніми головами. Як вдалося такому кволому карлику, мерзенній комашці, впоратися, Ральф не знав — можливо, за допомогою левітації, — але в результаті він втратив орієнтири серед завалів, поки вони блукали, петляючи й іноді повертаючись назад. Напевно він знав лише те, що тепер звук став голосніший: у міру їхнього наближення до джерела гулу той перетворився на дзижчання комахи, яке лоскотало Ральфові нерви. Звернувши за ріг, Ральф побачив гігантську цикаду, що дивилася на нього тьмяними чорно-коричневими зіницями завбільшки з грейпфрут.

Хоча окремі аури предметів, звалених у цьому склепінні, й розвіялися, як зникає аромат квітки, засушеної між сторінками книги, вони все-таки були присутні тут, під шаром смороду Атропоса — навіть на цьому рівні сприйняття, коли всі почуття Ральфа були розбуджені й наструнені, неможливо було, вловлюючи ці аури, не відчувати до них відрази. Від німих слідів смертей жертв Випадковості віяло жахом і патетикою. Ральф зрозумів, що жахливе місце — не лише музей чи лігвище пацюків, воно було язичеським храмом, де Атропос виконував власну версію святого причастя, вживаючи замість хліба й вина сум і сльози.