Тепер він дивився на Клото й Лaxecica крізь потужні лінзи ненависті, і якби раптом вони опинилися тут, то неодмінно напружено переглянулися б і відступили на кілька кроків.

«І були б абсолютно праві, — подумав Ральф. — Абсолютно».

— Ральфе? Що сталося? Чому ти так розлютився?

Він підніс руку Луїзи до губ і поцілував її.

— Нічого. Ходімо. Ходімо скоріше, поки ми остаточно не втратили волю.

Луїза уважно подивилася на нього й кивнула. А коли Ральф, сівши, опустив ноги в помережану корінням пащу ями, вона опинилася поруч.

2.

На спині Ральф зісковзнув під дерево, прикриваючи рукою обличчя, щоб земля не запорошила очі. Він намагався не смикатися, коли корінь дряпав щоку або впивався в спину. З ями йшов гидкий, нудотний сморід, як із мавпятника. Сковзаючи вниз, Ральф намагався вмовити себе, що можна звикнути до смороду, але це погано вдавалося. Він обперся на праву руку, відчуваючи, як дрібні корінці впиваються в голову й лоскочуть щоку, і відпустив рештки сніданку на волю. Він чув, як те саме ліворуч від нього зробила й Луїза.

Його накрила хвиля страшенної слабкості й нудоти. Сморід ставав таким густим, що Ральф мало не їв його, він весь був у тій червонуватій речовині, сліди якої й привели їх сюди. Навіть дивитися на цю речовину було гидко, а тепер ось доводилося мало не купатися в ній.

Відчувши чийсь доторк, Ральф спершу запанікував, але вчасно зрозумів, що це Луїза, і стиснув її долоню.

— Ральфе, перемістися на вищий рівень, тобі стане набагато краще! Ти зможеш дихати!

Ральф одразу зрозумів, що вона має на увазі, але в останній момент стримав свій порив, інакше він ракетою злетів би по сходах сприйняття.

Світ здригнувся, і раптом у смердючій норі стало трохи світліше… І трішечки просторіше. Запах не зник, але його можна було терпіти. Було відчуття, наче вони в наметі, де повно людей з брудними ногами й пітними пахвами, — не так і приємно, але якийсь час протриматися можна.

Раптом Ральф побачив, що стрілки його кишенькового годинника крутяться з шаленою швидкістю. Звичайно, без смороду, який намагається проникнути всередину нього й забити горлянку, трохи краще, але й небезпечніше — а якщо вони виберуться звідси завтра вранці, коли від Громадського центру залишаться лише задимлені руїни? Цілком імовірно. Неможливо втримати час на цьому рівні, ким би ти не був — шот-таймером, лонг-таймером чи ол-таймером. Ральф глянув на свого годинника, але той зупинився: він забув завести його.

«Ти нічого не можеш з цим удіяти, Ральфе, то хай усе йде своєю чергою».

Він спробував, думаючи про те, що старий Дор був тисячу разів правий, коли стверджував, що краще не втручатися в справи лонґ-таймерів. І ось тепер вони — найстарші в світі Пітер Пен і Венді — проникли під чарівне дерево в якийсь примарний нижній світ, знайомитися з яким у них немає жодного бажання.