(— Мабуть, він дуже старий.)

Так. Дуже старий.

Ярдів за двадцять від них, у глибині комори, в якій відлунювало те ж червонувате світіння, що й на сходах, які їх сюди привели, Ральф побачив велике пом’яте колесо, що лежало на плетеному стільці, піднятому у свою чергу на тріснутий гладильний прес. Від виду цього колеса Ральфові стало геть зле — немов метафора, створена його розумом за допомогою концепції КА, втілилася в реальність. Він помітив іржаву сталеву смужку вздовж зовнішнього обіддя колеса й зрозумів, що воно від велосипеда.

«Правильно, це велосипедне колесо, і йому ніяк не менше століття», — подумав він здивовано.

Скільки ж людей — напевно десятки тисяч — померли в Деррі відтоді, як Атропос прикотив сюди колесо… І скільки смертей стало здобиччю Випадковості? За який час? Невідомо — можливо, це тягнеться аж від початку, коли б і яким би той початок не був. І весь цей час Атропос забирав що-небудь у кожного, кого він обдурив… Тут і зберігалися його трофеї.

Тут і зберігалися.

— Ральфе!

Оглянувшись, він побачив, що Луїза простягає до нього обидві руки. В одній вона тримала панаму з обкусаними полями, а в іншій — темний гребінець, який можна купити в будь-якій крамничці за долар двадцять дев’ять центів. Примарне оранжево-жовте сяйво налипло на гребінці, і це зовсім не здивувало Ральфа. Щоразу, користуючись гребінцем, хазяїн, немов лупу, залишав на ньому трохи сяйва як своєї аури, так і «мотузочки». Того не здивувало також, що гребінець лежав поруч із панамою Мак-Ґоверна; востаннє він бачив обидві ці речі разом. Він пам’ятав саркастичну усмішку Атропоса, коли той зняв панаму й зробив вигляд, що зачісується.

«А потім він підстрибнув і клацнув каблуками».

Луїза показувала на старе крісло-гойдалку зі зламаними полозами.

(— Панама лежала на сидінні. А гребінець був під нею. Він же належав містерові Вайзеру, правда?)

(— Так.)

Луїза негайно простягнула речі Ральфові:

(— Краще ти візьми. Я не така тюхтійка, за яку мав мене Білл, але іноді я все-таки гублю речі. І я ніколи не прощу собі, якщо загублю це.)

Ральф, узявши гребінець, хотів сунути його в задню кишеню штанів, але, згадавши, з якою легкістю Атропос витяг його, поклав гребінець у глибоку бічну кишеню, потім оглянувся на Луїзу, що дивилася на панаму Мак-Ґоверна з видом Гамлета, який філософствує над черепом свого бідолашного Йорика. Ральф помітив у її очах сльози, і вона відвела погляд.

(— Він любив цю панаму. Білл вважав, що в ній він молодий і чепуристий. Хоча це й не так, але він думав, що має гарний вигляд, і це важливо. Ти згоден зі мною, Ральфе?)