Поблідле обличчя Луїзи світилося неприємним червонуватим сяйвом, у її великих очах застиг страх. Ральф побачив темні краплі на шиї жінки й зрозумів, що це кров. Вона покусувала нижню губу.

(— Ральфе, ти як?)

(— Я заліз під старого дуба з такою красунею, і ти ще запитуєш? Усе гаразд, Луїзо. Але нам краще поспішити.)

(— Добре.)

Ральф прощупав землю, поставив ногу на виступ кореня, той витримав його вагу, і Ральф зісковзнув униз кам'янистим схилом, шукаючи ногою опори й притримуючи Луїзу за талію. Спідниця Луїзи припіднялася, оголюючи стегна, і він знову згадав Чакі Енгстрома і його Чарівний Жезл. Він був здивований і роздратований, побачивши, що Луїза намагається обсмикати спідницю.

(— Я знаю, що порядні жінки не задирають спідниці без необхідності, але коли забираєшся в печеру троля, всі правила поведінки відступають на задній план.)

Вона розгублено, навіть якось загнано посміхнулася:

— Якби я знала, де ми опинимось, я вдягла б штани. Ми ж їхали тільки в лікарню.

«Якби я знав, де ми опинимось, — подумав Ральф, — я зібрав би всі гроші, які в мене є, і купив би для нас квитки на літак у Ріо, люба».

Він обережно намацував ногою наступну «сходинку», чудово розуміючи: якщо впаде, то закінчить свої дні занадто далеко від «швидкої допомоги» Деррі. Якраз на рівні його очей із землі виліз червоний хробак, обдавши чоло Ральфа тонким струмком сухої землі.

Здавалося, цілу вічність він не міг знайти опори, потім намацав ногою гладкий виступ дерева — не корінь, а щось, що нагадувало справжню сходинку. Зісковзнув униз, і далі притримуючи Луїзу, і завмер, вичікуючи, чи витримає опора їхню вагу, чи обрушиться разом з ними. Вона витримала, виявившись до того ж достатньо широкою для двох.

Вони стояли на верхній сходинці вузьких сходів, що вели в глиб мерехтливої червоної темряви. Сходи були пристосовані для створіння, трохи нижчого від Ральфа й Луїзи, так що їм довелося пригнутись, але це все-таки краще, ніж пережитий кошмар останніх кількох хвилин.

Ральф глянув на рваний клин світла над головою, в його очах і на брудному, спітнілому обличчі застигла глуха туга. Ніколи ще денне світло не здавалося таким жаданим і настільки далеким. Він обернувся до Луїзи й кивнув, а вона, у свою чергу, стисла його руку й кивнула у відповідь. Зігнувшись, здригаючись щоразу, коли коріння торкалося їхніх спин або ший. вони рушили вниз.

3.

Спуск здавався безкінечним, Червонувате світіння дужчало й сморід Атропоса посилювався. Ральф усвідомлював, що вони обоє, спускаючись униз, водночас «піднімаються вгору». Ральф і далі переконував себе, що вони роблять те, що їм і слід робити, що за такою грандіозною подією обов’язково стежить хронометрист — той, хто обов’язково дасть їм знати, коли часу залишиться критично мало, — але все одно хвилювався. Бо ж, цілком імовірно, немає ніякого хронометриста, чи рефері, чи суддівської команди в смугастих футболках «Ставки зроблені», як сказав Клото.