Потім, коли вістря скальпеля розрізало матерію, Ральф розкрутив Атропоса, немов древній воїн пращу, кидаючи камінь, і викинув його крізь дверну пройму. Якби Атропос упав, він постраждав би не так сильно, але він не просто впав — він із гуркотом ударився об камінь, що лежав перед порогом, скрикнув від болю й опустився на коліна. На рожевому шовку почали розпускатися криваві квіти. Скальпель зник у прорізі. Ральф кинувся слідом за Атропосом, коли скальпель з’явився знову, розширюючи проріз, крізь який визирало перекошене обличчя істоти.

З носа Атропоса цибеніла кров, лоб і скроні також були обагрені кров’ю.

(— Припини! Попереджаю тебе, шот-таймере! Ти пожалкуєш, що взагалі з’явився на цей…)

Проігнорувавши погрозу, Ральф з усієї сили жбурнув Атропоса вперед. Руки карлика й далі були заплутані в спідниці, і він проїхав по підлозі обличчям. Крик болю й подиву вирвався з грудей Атропоса. Дивно, але десь глибоко в мозку Ральф почув нашіптування Луїзи, яка переконувала, що достатньо — цілком достатньо. Вона просила не вбивати цього психа, не завдавати болю істоті, яка щойно намагалася вбити її. Атропос хотів перевернутися на спину, але Ральф ударив його ще раз і притиснув коліном до підлоги.

(— Не рухайся, друже! Мені більше подобається, коли ти лежиш спокійно!)

Ральф глянув на Луїзу й помітив, що лють її минула так само раптово, як і прийшла, — немов каприз погоди. Наприклад, торнадо, що обрушився посеред ясного дня, зірвав дах із сараю, а потім знову зник. Луїза показувала на Атропоса:

(— У нього мої сережки, Ральфе. Цей злодій носить мої сережки.)

(— Я знаю. Бачив.)

Усмішка Атропоса зринула в розрізі шовку — то було обличчя найпотворнішої дитини в момент появи на світ. Ральф відчував, як під його коліном тремтять напружені м’язи спини огидного чудовиська, і згадав прислів’я: «Хто піймав тигра за хвіст, не зважиться відпустити його». Саме тепер, у підземному лігвищі, відчуваючи себе персонажем казки, придуманої безумцем, Ральф осягнув якийсь вищий сенс цього прислів’я. Раптова лють Луїзи й випадкове невідання Атропоса дозволили Ральфові принаймні тимчасово взяти гору. Питання, з яким не можна було зволікати, полягало в наступному: що робити далі?

Рука, що стискала скальпель, зробила змах, але удар виявився слабким і неприцільним. Ральф з легкістю ухилився. Схлипуючи й вивергаючи прокльони, але все ж не відчуваючи страху, Атропос знову накинувся на нього.

(— Дай мені лише встати, старий виродку! Дурний сивий шот-таймере! Зморшкуватий вилупок!)

(— Останнім часом я маю набагато кращий вигляд, друже! Хіба ти не помітив?)