«Ні, відомо. Слухай».

І він слухав. Слухав дуже уважно. І за якийсь час він почув це в стінах: тихе, м’яке постукування хронометра — розмірене наближення Вісника Смерті.

9.

Наступного ранку Ральф прокинувся о 5.47, а ще за добу о 5.44.

Сон його малів крапля за краплею, хвилина за хвилиною, поки зима поступово послабляла свою хватку, дозволяючи весні знову знайти дорогу в Деррі. До травня вже звідусіль чулося постукування хронометра Вісника Смерті, однак Ральф розумів, що виходить воно з одного й того ж місця, але видозмінюється — як управний черевомовець, змінює свій голос. Колись постукування виходило з Керолайн. Тепер воно виходило з нього.

Ральф не відчував уже того жаху, який охопив був його тоді, коли йому здалося, що в нього рак, або розпачу, як при давніх приступах безсоння. Він частіше втомлювався, і йому все важче було зосереджуватися й згадувати навіть найпростіші речі, але все це Ральф сприймав спокійно.

— Ти добре спиш? — якось запитала його Луїза. — У тебе під очами з’явилися темні кола.

— Це через допінг, — відповів Ральф.

— Ах ти, старий пустуне!

Ральф пригорнув Луїзу:

— Не тривожся за мене, люба, — я сплю стільки, скільки треба.

А за тиждень він прокинувся о 4.02 ранку від ниючого болю, який кинджалом пронизував руку, — боліло в унісон постукуванню Вісника Смерті, який був не більше, але й не менше, ніж биттям його серця. Але це нове відчуття не було його серцем, принаймні Ральф так не вважав — немов хтось уживив розжарену нитку в плоть правої руки.

«Це шрам, — подумав він, а потім: — Ні, це обіцянка. Час виконання обіцянки майже наспів».

«Якої обіцянки, Ральфе? ЯКОЇ обіцянки?»

Він не знав.

10.

Якось на початку червня в гості до Робертсів прийшли Елен і Наталі, щоб розповісти про поїздку в Бостон з «тіткою Мелані», касиркою в банку, яка стала близькою подругою Елен. Елен і тітка Мелані брали участь у якихось феміністичних зборах, а Наталі тим часом спілкувалася з малятами в дитячому денному центрі. Відтак тітка Мелані поїхала до Нью-Йорка, а потім і до Вашингтона у своїх феміністських справах, а Елен і Наталі ще кілька днів знайомилися з Бостоном.

— Ми дивилися мультик, — захоплено повідомила Наталі. — Про життя тварин у лісі. Вони розмовляли! — Дівчатко вимовило останнє слово з шекспірівською урочистістю — розмовляли.

— Фільми, де всі тварини такі чистенькі й шляхетні, саме так? — поцікавилася Луїза.

— Так! А ще в мене нова сукня!