Обернувшись, Ральф узяв її за плечі:

— Луїзо, я мушу йти.

— Ти не спав, — бурмотала вона. — Я знала, і я відчувала, що це означає щось погане, але це неважливо, ми поїдемо звідси, ми можемо поїхати просто зараз, у цю ж хвилину. Ми лише візьмемо Розалі й зубні щітки і поїдемо…

Ральф стиснув її плечі, і Луїза замовкла, дивлячись на нього крізь сльози. Її губи тремтіли.

— Луїзо, послухай мене. Я мушу це зробити.

— Я втратила Пола, я не можу втратити й тебе! — схлипнула жінка. — Я цього не переживу! О, Ральфе, я цього не переживу!

«Переживеш, — подумав Ральф. — Шот-таймери набагато міцніші, ніж здаються. Вони повинні бути такими».

Ральф відчув, як двійко сльозинок скотилися по його щоках. Він підозрював, що до них спричинилася радше втома, ніж горе. Якби лише він міг переконати Луїзу, що від її слів нічого не зміниться, буде лише гірше…

Ральф відсторонив від себе жінку. Шрам на руці болів дужче, ніж будь-коли, а відчуття, що час невблаганно збігає, переповнювало його.

— Якщо хочеш, можеш пройти зі мною, та лише частину шляху, — сказав він. — Можливо, ти навіть допоможеш мені зробити те, що я мушу зробити. Я вже прожив своє життя, Луїзо, і дуже гарне. Але вона взагалі ще нічого не встигла побачити, і хай мені чорт, якщо я дозволю цьому мерзотникові забрати її лише через те, що йому не терпиться звести зі мною рахунки.

— Який мерзотник, Ральфе? Про що ти говориш?

— Я кажу про Наталі Діпно. Вона повинна вмерти сьогодні вранці, але я не допущу цього.

— Наталі! Ральфе, чому цей хтось хоче вбити Наталі?

Вона здавалася дуже здивованою, дуже «нашою Луїзою»… Але чи не таїлося щось іще під її простуватістю? Щось обережне й розважливе? Ральф відповів на своє питання позитивно. Йому навіть здалося, що Луїза й наполовину не так здивована, як намагається показати. Багато років вона в такий спосіб водила за носа Білла Мак-Ґоверна — та і його теж, — а тепер розігрувалася інша (і більш талановита) варіація старого трюку.

Насправді Луїза просто намагалася втримати його тут. Вона щиро любила Наталі, але для Луїзи вибір між чоловіком і маленькою дівчинкою, що живе по сусідству, зовсім не був вибором. Вона не враховувала ні віку, ні питання чесності в такій ситуації. Ральф був її чоловіком, а для Луїзи це єдине, що мало значення.

— Не спрацює, — беззлобно мовив Ральф. Він відсторонився від неї й знову рушив до дверей. — Я пообіцяв, і тепер у мене майже не залишилося часу.

— Тоді поруш обіцянку! — крикнула вона, і жах та лють, що пролунали у голосі Луїзи, вразили Ральфа. — Я мало пам’ятаю про той час, але пригадую, що ми були вплутані в якісь події, що нас мало не вбили, і з причин, не зовсім нам зрозумілих. Тому розірви угоду, Ральфе! Розбий краще її, ніж моє серце!