— Дуже гарна, — похвалила Луїза.

Елен тим часом дивилася на Ральфа:

— З тобою все гаразд? Ти такий блідий.

— Мені добре, як ніколи, — відповів він. — Які ви обидві гарненькі в цих кепках. Придбали у «Фенвей-парк»?

На головах Елен і Наталі були кепки-бейсболки з емблемою «Бостон Ред сокс». Цілком звична річ для Нової Англії в теплу пору року («звична, немов котячий послід» — за словами Луїзи), однак від виду цих кепок на їхніх головах Ральфа переповнило якесь глибоке, пронизливе відчуття… Воно було пов’язане зі своєрідним образом, якого Ральф абсолютно не розумів: із входом у «Червоне яблуко».

Елен зняла кепку й заходилася вивчати її.

— Так, — сказала вона. — Ми ходили на матч, але протрималися лише три подачі. Чоловіки, що б’ють по м’ячах і приймають м’ячі. Гадаю, зараз у мене не вистачає терпіння на чоловіків з їхніми м’ячами… Однак нам сподобалися їхні франтівські кепки, правда, Наталі?

— Так! — радісно погодилася Наталі, і коли наступного ранку Ральф прокинувся о 4.01, шрам на руці горів, а Вісник Смерті говорив майже вголос, повторюючи пошепки дивне, якесь іноземне ім’я:

«Атропос… Атропос… Атропос».

«Мені це ім’я відоме».

«Невже, Ральфе?»

«Так. У нього ще є іржавий скальпель і жахливе, огидне житло. Це він називав мене Шотті, і ще він забрав… забрав…»

«Забрав що, Ральфе?»

Ральф звик до таких мовчазних дискусій; здавалося, вони приходили до нього по якомусь розумовому радіо, на піратській частоті, яка працює лише в ранні ранкові години, поки він, лежачи поруч сплячої дружини, чекав сходу сонця.

«Забрав що? Ти пам’ятаєш?»

Ральф не чекав на пояснення — питання, що задають цим голосом, майже завжди залишалися без відповіді, але цього разу, зовсім несподівано, відповідь прийшла:

«Панаму Білла Мак-Ґоверна, звичайно. Атропос украв панаму Білла, а якось я так розлютив його, що він навіть відкусив шматок від її полів».

«А хто він? Хто такий Атропос?»

На це запитання в Ральфа чіткої відповіді не було. Він знав лише, що Атропос повинен зробити щось із Елен, у якої тепер є кепка з емблемою «Бостон Ред сокс», котра так подобалася їй, і що в Атропоса є іржавий скальпель.

«Скоро, — подумав Ральф Робертс, лежачи в темряві й прислухаючись до тихого постукування хронометра Вісника Смерті у стінах. — Скоро я про все дізнаюся».