— Пані Чесс? Я хотів сказати, пані Робертс? — Це, задихаючись, мовив Пітер. — 3 паном Робертсом усе гаразд? Будь ласка, скажіть, що я не поранив його!

— Іди собі, Піте, — не обертаючись, відповіла Луїза. — 3 Ральфом усе добре. Він просто трохи порвав штани й сорочку… Правда, Ральфе?

— Так, — відповів він. — Ще б пак. Тобі варто добряче мені…

Ральф, замовкнувши, перевів погляд у цятку ліворуч від Луїзи. Там нікого не було, але Ральф усе одно посміхнувся.

— Лахесісе! — мовив він.

Він простягнув тремтячу закривавлену руку, і, як побачили Луїза, Елен і Пітер Саллівен, вона двічі піднялася й опустилася. Погляд Ральфа знову змістився, цього разу праворуч. Він заговорив згасаючим голосом:

— Вітаю тебе, Клото. А тепер, пам’ятаєте: це… не… боляче. Правильно?

Здавалося, Ральф прислухається, потім він посміхнувся.

— Так, — прошептав він, — потискувати за найменшої можливості.

Рука Ральфа знову піднялася, а потім опустилася на груди. Погляд його вицвілих блакитних очей зупинився на Луїзі.

— Послухай, — заледве мовив Ральф. — Щодня прокидатися поруч тебе було все одно, що прокидатися молодим і бачити… усе заново. — Він знову спробував погладити її по щоці, але не зміг. — Кожного дня, Луїзо.

— Я відчувала те саме, Ральфе, — я прокидалася зовсім юною.

— Луїзо?

— Що?

— Постукування, — сказав він. Ковтнув, потім з величезним зусиллям повторив: — Постукування.

— Яке постукування?

— Неважливо, його вже не чути, — відповів він і радісно посміхнувся.

Потім Ральф теж змовк.

23.

Клото й Лахесіс дивилися на Луїзу, що ридала над мертвим чоловіком, який розпростерся на бруківці. В одній руці Клото тримав ножиці, другу підніс до очей і здивовано глянув на неї.