— Забирайся геть, смердючий виродку! — крикнула вона. — Я не можу тебе бачити, але знаю, що ти тут! Забирайся геть! Іди, дай нам спокій!

Наталі, завмерши на місці, здивовано дивилась на Луїзу. Розалі, нашорошивши вушка, зупинилася поруч із дівчинкою.

— Не виходь на дорогу, Наталі! — крикнула дівчинці Луїза. — Не…

І в цей момент її руки, що обвивали шию Ральфа, опинилися в порожнечі. Він зник як дим.

21.

Атропос глянув туди, звідки почувся тривожний крик, і побачив Ральфа з Луїзою, що стояли на протилежному боці Гарріс-авеню. І що більш важливо, він зрозумів — Ральф бачить його. Очі Атропоса розширились, а губи розтиснулися в оскалі ненависті. Рука карлика зметнулася в захисному жесті до лисої маківки в шрамах від ран, завданих його ж власним скальпелем.

(— Та пішов ти, Шотті! Ця маленька сука належить мені!)

Ральф побачив, що Наталі здивовано й непевно дивиться на Луїзу. Він чув, як кричала Луїза, забороняючи дівчинці виходити на дорогу. Потім десь поблизу заговорив Лахесіс.

(— Піднімайся, Ральфе! Якнайвище! Швидко!)

Ральф відчув спалах у голові, потім нудоту в шлунку, а тоді весь світ моментально став яскравіший, наповнившись барвами. Він напівбачив, напіввідчував руки Луїзи, а потім почав віддалятись від неї — ні, його несли геть. Ральф відчув, як він уливається в потужний потік, і зрозумів: якщо й існує така річ, як Вища Визначеність, то він приєднався до неї.

Наталі й Розалі тепер стояли навпроти будинку, який Ральф колись ділив з Біллом Мак-Ґоверном. Наталі, непевно подивившись на Луїзу, помахала рукою.

— З Розі все гаразд, Луїзо, — бачиш, вона поруч зі мною. — Дівчинка погладила собаку по голові. — Не турбуйся, я переведу її через дорогу. — Потім, ступаючи на проїжджу частину, вона крикнула матері: — Ніяк не можу відшукати свою бейсбольну кепку! Здається, її хтось украв!

Розалі і далі сиділа на тротуарі. Наталі нетерпляче обернулася до неї:

— Ходімо, дівчинко!

Зелене авто наближалося до Наталі, але дуже повільно. На перший погляд, автомобіль нічим не загрожував. Ральф одразу ж упізнав водія, він не сумнівався у своїх почуттях і не вважав, що це галюцинація. У цей момент абсолютно правильним здавалося те, що за кермом зеленого «форда-седана» сидить колишній рознощик газет.

— Наталі! — крикнула Луїза. — Наталі, ні!

Атропос, стрибнувши вперед, штовхнув Розалі № 2 під хвіст:

— Забирайся звідси, скотино! Забирайся, поки я не передумав!

Атропос востаннє посміхнувся Ральфу, коли Розалі, пискнувши, кинулася на дорогу… Просто перед «фордом», який вів шістнадцятирічний Пітер Саллівен.