«Єдиний, кого нам тепер не вистачає, — листоноша Пітер, і вистава вийде чудовою», — подумав Ральф. — Фінальна сцена «БЕЗСОННЯ», або «ЖИТТЯ ШОТ-ТАЙМЕРІВ НА ГАРРІС-АВЕНЮ», трагікомедії в трьох актах. Усі кланяються й зникають за правою кулісою».

Собака боявся Атропоса так само, як і Розалі № 1, і головною причиною, через яку лисий карлик не помітив Ральфа й Луїзу, було те, що він намагався втримати собаку на місці, поки не приготується. І тут з’явилася Наталі, йдучи до найулюбленішого собаки у світі, Розалі Ральфа й Луїзи. Її скакалка

(шість-сім-вісім. Іди до біса)

звисала з руки. Дівчинка здавалася неймовірно гарною і дуже тендітною в блузочці з матроським комірцем і блакитних шортах. Зібране у хвостик волосся розгойдувалося.

«Усе відбувається занадто швидко, — подумав Ральф. — Усе відбувається неймовірно швидко».

(— Зовсім ні, Ральфе! Ти чудово діяв п’ять років тому, і зараз у тебе теж усе вийде).

Схоже на голос Клото, але оглядатися довкола не було часу. По Гарріс-авеню повільно їхала зелена машина, рухаючись із агонізуючою обережністю, яка означала, що водій або дуже старий, або занадто молодий. З обережністю чи ні, та безсумнівно це була саме та машина; брудна мембрана саваном зависла над нею.

«Життя — це колесо, — подумав Ральф, і йому здалося, що ця думка не вперше приходить йому в голову. — Рано чи пізно все, що вже, здавалося б, позаду, з’являється знову. На краще чи на гірше, але воно виникає знову».

Розалі зробила ще одну спробу звільнитись, а коли Атропос смикнув собаку назад, гублячи бейсбольну кепку, Наталі схилилася над гончою й погладила її.

— Ти загубилася, дівчинко? Вийшла погуляти сама? Ну, нічого, я відведу тебе додому. — Наталі пригорнула собаку, маленьке рученя пройшло крізь руку Атропоса, гарне личко дівчатка було лише за кілька дюймів від потворного, ощиреного обличчя Атропоса. Потім Наталі підвелася. — Ходімо, Розі! Ходімо, люба!

Розалі пішла по тротуару до Наталі, оглянувшись на потворне ощирене створіння, і пискнула. На протилежному боці Гарріс-авеню з «Червоного яблука» вийшла Елен, і в такий спосіб була виконана остання умова в ситуації, яку показав Ральфові Атропос. У руці Елен тримала хліб. На голові в неї червоніла кепка з емблемою «Ред сокс».

Ральф обійняв Луїзу й ніжно поцілував.

— Я люблю тебе всім серцем, — сказав він. — Пам’ятай про це, Луїзо.

— Я знаю, — спокійно відповіла вона. — А я люблю тебе. Ось чому й не можу тобі дозволити цього.

Луїза обхопила його за шию мертвою хваткою, і Ральф відчув, як міцно пригорнулися до нього її груди, коли жінка зробила глибокий вдих.