Вона обійшла весь дім і виявила, що всі дзеркала, крім двох на нижньому поверсі, були затулені простирадлами, рушниками або (в одному випадку) зняті й обернуті до стіни: два останні, які зуміли вижити, вона тепер також затулила, виходячи з принципу «обізвався грибом, лізь у кіш». Роблячи це, Лізі намагалася уявити собі, що саме подумала юна бібліотекарка в модному рожевому фірмовому кашкетику бейсбольної команди «Ред Сокс». Що вдова славетного письменника або належала до юдейської віри, або запозичила юдейський звичай жалоби і що її жалоба досі тривала? Що вона погоджувалася з Куртом Воннеґутом[84] у тому, що дзеркала були не поверхнями, які відбивають світло, а своєрідними лійками, тунелями до іншого виміру? Хіба не могла вона подумати саме так?

Ні, це не тунелі, а вікна. І яка мені різниця, що там подумає про мене бібліотекарка з Менського університету?

Так, схоже, це вікна. Але в житті існує так багато поверхонь, які віддзеркалюють світло. І не тільки дзеркала. Існують склянки для соку, яких насамперед треба уникати поглядом уранці, і склянки для вина, на які не варто дивитися ввечері. А як часто бувало, що вона сиділа за кермом автомобіля й бачила, як її власне обличчя пильно дивиться на неї з інструментальної панелі. А скільки існує довгих ночей, коли розум, що належить комусь іншому… спрямовує свою увагу на особу, якщо ця особа неспроможна утримати свій розум, щоб він не обертався до цього іншого. А як і справді утриматися від цього? Розум — це затятий бунтівник у шотландській спідничці, якщо ми процитуємо небіжчика Скота Лендона. Він може дійти до того, що плюватиметься вогнем, заощаджуючи вам сірники, чому б не сказати й так? Він може дійти до такого психодіотизму.

Але існує й інша небезпека. Навіть якщо це щось і не приходить по тебе, ти маєш усі шанси на те, що сам не зможеш не прийти до нього. Бо після того як ти розтягла ці ідіотські сухожилля… після того як твоє життя в реальному світі стало таким, як розхитаний зуб у хворих яснах…

Вона спускатиметься сходами або сідатиме в автомобіль, або прийматиме душ, або читатиме книжку, або розв’язуватиме кросворд у журналі, а тим часом її все більше опановуватиме абсурдне відчуття, схоже на те, яке опановує нас, коли ми збираємося чхнути або

(mein Gott, люба моя дитино, mein Gott, маленька Лізі…)

наближаємося до оргазму, і вона подумає О, прокляття, я не приходжу, я відходжу, я переходжу. Світ захитається, і прийде відчуття того, що народжується цілий інший світ, той світ, у якому все солодке й приємне на смак перетворюється на отруту, після того як споночіє. Цей світ перебуває від нас на відстані лише кроку, не далі, аніж помах руки або оберт стегна. На мить вона відчує, як Касл Рок обвалиться з обох боків і вона стане Лізі на натягнутій линві, Лізі, яка йде по лезу ножа. Потім повернеться і знову стане солідною (хай навіть уже немолодою і надміру худою) жінкою в надійному світі, яка спускається сходами, гримає дверцятами автомобіля, відкриває кран із гарячою водою, перегортає сторінку книжки або розв’язує проблеми такого зразка: великий розгардіяш, слово із трьох літер, починається на Б, закінчується на М.