11

11

Трохи згодом, коли в неї перестали капати сльози, вона поклала пакунок (бо, безперечно, це був пакунок) туди, де він досі лежав, і подивилася на нього, доторкнувшись до того місця, де жовта нитка починала розмотуватися від поморщеного тіла афґанки. Вона здивувалася, що нитка не порвалася, ані тоді, коли Дулей упав на хрест, ані тоді, коли він висмикнув його зі своєї руки, ані тоді, коли відкинув його геть — а пожбурив він його далеко. Звичайно, допомогло те, що Скот прив’язав нитку біля самої землі, та все одно викликало подив, що нитка збереглася цілою, надто якщо взяти до уваги, як довго ця бісова штуковина була тут, виставлена на поталу стихій. Це було справжнє чудо, так би мовити.

Але, звичайно ж, іноді загублені собаки повертаються додому; і так само старі нитки іноді не рвуться і приводять вас до призу в кінці тривалих пошуків була. Вона почала розгортати збляклі, злинялі рештки афґанки, а потім зазирнула в кошик для сміття. Те, що вона там побачила, примусило її засміятися сумним сміхом. Кошик був майже наповнений по вінця порожніми пляшками. Одна чи дві здавалися відносно недавніми, принаймні та, що лежала на самому верху, бо десять років тому не існувало такого трунку, як «Міцний лимонад Майка». Але більшість пляшок були давніми. То, виходить, ось де він напивався в тому тепер уже далекому 1996 році, але навіть будучи смертельно п’яним, він надто шанував Місячне Коло, щоб засмічувати його порожніми пляшками. А чи знайшла б вона й інші його схованки, якби стала шукати? Можливо. Мабуть, знайшла б. Але це була єдина схованка, яка її цікавила. Вона підказала їй, що саме тут він зробив останню у своєму житті роботу.

Вона вважала, що знайшла всі відповіді, крім найголовніших, саме тих, по які вона сюди прийшла, — а саме, як їй далі жити з Довгим хлопцем і як їй уберегтися від того, щоб не вислизнути туди, де він живе, надто тоді, коли він думав про неї. Можливо, Скот залишив їй кілька відповідей. Але навіть якщо він їх не залишив, він їй усе ж таки щось залишив… і залишив саме під цим деревом.

Лізі знову підняла африканку й обмацала її, як обмацувала свої різдвяні подарунки, коли була малою дівчинкою. Усередині була якась коробка, але на дотик зовсім не схожа на кедрову скриньку доброї матінки; вона була значно м’якша, майже зовсім м’яка, так, ніби, хоч вона й була загорнута в африканку та лежала під деревом, проте волога просочилася до неї протягом років… і вперше вона поставила собі запитання, скільки ж років вона тут пролежала. Пляшка з-під міцного лимонаду підказувала, що не так багато. А обмацування загорнутої речі наштовхнуло Лізі на думку…