Ні, Мендо, то був не бум, хоч це слово і справді складається з трьох літер і починається на Б, але закінчується воно не на М, а на Л.

Словом, яке застосував Скот, було, звичайно ж, бул. Піт збігав по обличчю Лізі, як сльози. Вона не втирала його. «Це як бул, кінець. А в кінці одержуєш приз. Іноді цукерку. Іноді пляшку кока-коли з крамниці Мюлі. Іноді поцілунок. А іноді… іноді історію. Так, любий?»

Вона розмовляла з ним і мала таке відчуття, що це добре. Бо він досі був тут: хоч тут уже не було ані його комп’ютерів, ані меблів, ані фантастичної шведської стереосистеми, ані шухляд із рукописами, ані складених у стосики гранок (його власних і тих, які надсилали йому друзі та шанувальники), ані книжкової змії… вона все одно досі відчувала тут присутність Скота. Звичайно ж, відчувала. Бо він ще не сказав усе, що мав сказати. Він мав розповісти ще одну історію.

Історію для Лізі.

Їй здавалося, вона знає, про яку історію йдеться, бо була лише одна історія, якої він так і не закінчив.

Вона доторкнулася до засохлих плям крові на килимі й подумала про аргументи проти божевілля, про ті, які падають із тихим шарудінням. Вона подумала про те, як вони почували себе під деревом ням-ням: наче в якомусь іншому світі, в їхньому власному світі. Вона подумала про людей-психодіотів, про людей кривавого була. Вона запитала себе, чому Джим Дулей, коли він побачив Довгого хлопця, перестав верещати, а руки йому впали по боках. Тому що сила покинула його руки. Таке відбувалося з кожним, хто дивився на психодіота, коли психодіот у відповідь дивився на тебе.

— Скоте, — сказала вона. — Мій любий, я слухаю.

Відповіді не було… проте Лізі відповіла сама собі. Місто називалося Анарена. Сем зе Лаєн володів залою, в якій був басейн. Він володів також кінотеатром. І рестораном, на музичному автоматі якого кожна мелодія була, мабуть, мелодією Генка Вільямса.