Якусь мить вона думала, що це Дулей або труп Дулея, який ожив і знову її переслідує, але потім пригадала, як, одним ударом відкинувши вбік Аменду, він зірвав із себе непотрібні тепер окуляри нічного бачення без лінз і пожбурив їх у траву. І ось тут вони були, лежали поруч із могилою доброго брата.

Це ще один пошук була, подумала вона, підходячи до них. Від стежки до дерева; від дерева — до могили; від могили — до окулярів нічного бачення. А куди далі? Куди тепер, люба моя дитино?

Наступним етапом була виявився імпровізований хрест із перекошеною поперечною планкою, так що вони обидві тепер здавалися стрілками годинника, які показували п’ять хвилин на восьму. Вершина вертикальної планочки була на довжину трьох дюймів вимазана кров’ю Дулея, яка тепер засохла й стала темно-бурою, того самого кольору, мало схожого на колір лаку, в який були забарвлені й плями на килимі в кабінеті Скота. Вона ще могла прочитати слово Пол, написане друкованими літерами на імпровізованому хресті, й коли вона підняла його (з відчуттям глибокої пошани) з трави, щоб роздивитися ближче, то побачила там і щось інше: навколо вертикальної планки була намотана, а потім зав’язана тугим вузлом вицвіла жовта нитка. Зав’язана — в цьому Лізі не мала найменшого сумніву — вузлом того самого виду, як той, що ним Скот прив’язав дзвінок Чакі Дж. до дерева в лісі. Жовта нитка — яка колись розмотувалася з дротиків доброї матінки, коли вона сиділа біля телевізора на своїй фермі в Лісбоні, — була намотана на вертикальну планку саме над тим місцем, де вона була вимазана землею. І подивившись на неї, Лізі пригадала, що бачила, як жовта нитка біжить у темряву, перед тим як Дулей висмикнув хреста зі своєї руки й відкинув його геть.

Це африканка, та, яку ми покинули біля великої скелі, що височіє над озером. Скот повернувся сюди пізніше, через якийсь час, забрав її там і приніс сюди. Розмотав частину, прив’язав нитку до хреста, потім розмотав ще, сподіваючись, що я знайду решту в самому кінці нитки.

Серце билося натужно й повільно у грудях Лізі. Вона поклала хрест на землю й пішла за жовтою ниткою вбік від стежки й понад краєм Зачарованого Лісу, пропускаючи її крізь пальці, тоді як висока трава шелестіла біля її стегон, навколо неї стрибали коники, а люпин забивав їй ніздрі своїм солодким запаморочливим запахом. Десь стрекотіла свою пісню жаркого літа цикада, а ворона в лісі — чи то була ворона? каркала ця істота, як ворона, звичайнісінька, всім відома ворона — прокричала своє хрипке привітання, але не було чути ані автомобілів, ані літаків, ані людських голосів, ні поблизу, ні десь далеко. Вона брела у траві, йдучи за ниткою розмотаної афґанки, у тій самій траві, яку її опанований безсонням, наляканий, ослаблий чоловік толочив протягом багатьох холодних ночей десять років тому. Поперед неї одне щасливе дерево стояло трохи осторонь від своїх товаришів, широко розкинувши віти й утворивши привабливе озеро затіненої прохолоди. Під ним вона побачила високий металевий кошик для сміття й набагато більшу за його поверхню жовту пляму. Її колір тепер здавався тьмяним і вицвілим, вовна була бляклою і безформною, наче величезна жовта перука, забута під дощем, або, може, труп великого старого кота, але Лізі впізнала, що це таке, як тільки скинула туди поглядом, і серце у неї в грудях закалатало. У її пам’яті зазвучала мелодія пісні «Надто пізно, щоб повертатися» у виконанні гурту «Розхитані Джонсони» («Свінґінґ Джонсонз»), і вона відчула руку Скота, який вів її до танцю. Вона пройшла за розмотаною жовтою ниткою до самого дерева й опустилася навколішки біля того, що залишилося від весільного подарунка її матері своїй найменшій дочці та чоловікові своєї найменшої дочки. Вона підняла цей клапоть і те, що в ньому було загорнуте. Вона притулилася до нього обличчям. Африканка тепер пахла вогкістю та цвіллю, стара річ, забута річ, річ, яка тепер пахла більше похороном, ніж весіллям. Це було добре. Так, як воно й мало бути. Стара афґанка пахла усіма тими роками, які вона тут пролежала, прив’язана ниткою до Полового хреста й чекаючи на неї, чимось схожа на якір.