Дядько Карл сміявся, і Луїс, який відчував причетність до таємниці, котра невідома навіть його викладачам у медичній школі, сміявся також.

Подвійні двері крипти були вбудовані в зарослий травою схил пагорба, форма якого була такою ж природною і привабливою, як перса жінки. Верхівка пагорба, що, на думку Луїса, був творінням людських рук, а не природи, була лишень на фут чи два нижчою за огорожу цвинтаря з кованого заліза, гострі палі якої навіть звідси вражали своєю величчю.

Луїс роззирнувся навколо та поліз угору. По інший бік розташовувався порожній квадрат землі площею десь два акри. Хоча ні… не зовсім порожній. Там стояла самотня будівля. Можливо, вона належала цвинтарю. Певно, саме там гробарі тримали свої інструменти.

Вогні вуличних ліхтарів пробивалися крізь листя дерев — старих в’язів та кленів, — що закривали це місце від Мейсон-стрит. Жодного іншого руху Луїс не помічав.

Він з’їхав на дупі вниз, остерігаючись знову пошкодити коліно, і повернувся до могили сина. Луїс майже спіткнувся об сувій брезенту. Він розумів, що йти доведеться двічі: спершу віднести Ґейджа, а потім повернутися по інструменти. Луїс нахилився, скривившись від болючих протестів спини, і взяв тугий полотняний згорток у руки. Відчуваючи, як усередині рухається тіло Ґейджа, Луїс заходився ігнорувати ту частину свідомості, котра постійно говорила йому, що він божеволіє.

Він приніс тіло до пагорба, який правив «Привітному краєвиду» за крипту. Крипту з розсувними воротами, як у двомісного гаража. Роззирнувся і збагнув, що є тільки один спосіб витягнути сорокафунтовий клунок на цей пологий схил. Він розігнався і щодуху побіг, трохи нахиляючись уперед і дозволяючи силі інерції нести його якомога далі. Луїс уже майже добіг до вершини, як ноги послизнулися на короткій росянистій траві, і тоді він кинув брезентовий згорток якомога далі, коли падав — той приземлився майже на вершині пагорба. Попри втому чоловік таки видряпався нагору та поклав брезентовий згорток біля паркану. А потім пішов по решту речей.

Луїс виліз на пагорб знову. Вдягнув рукавиці та склав ліхтарик, кайло й лопату на брезент. Він притулився спиною до огорожі, руки лежали в нього на колінах. Новий електронний годинник, який Рейчел подарувала на Різдво, казав, що зараз 02:01.

Луїс дав собі п’ять хвилин на відпочинок, а потім перекинув лопату через огорожу. Він почув, як вона з глухим стуком упала в траву. Він спробував засунути ліхтарик у штани, але нічого не виходило. Тоді чоловік просунув його крізь ґрати та почув, як той покотився схилом. Луїс дуже сподівався, що ліхтарик не вдариться об якийсь камінь і не розіб’ється. Зараз він шкодував, що не взяв рюкзака.