Скажений вітер пронизливо вищав, продираючись крізь дерева, і змушував чоловіка озиратися в тривозі. Він поклав лопату, кайло, яким іще тільки мав скористатися, рукавички та ліхтарик поряд з клунком. Увімкнути ліхтарик було дуже великою спокусою, проте Луїс встояв. Облишивши тіло та інструменти, Луїс пройшов знайомою йому дорогою у зворотному напрямку і через п’ять хвилин уже був біля огорожі. Там, через дорогу від нього, стояв його «Цівік», припаркований біля бордюру. Такий близький і такий далекий водночас.

Луїс подивився на нього з хвилину, а потім побрів далі.

Цього разу він ішов від воріт уздовж огорожі, аж доки не повернув праворуч від Мейсон-стрит. Там була дренажна труба, і Луїс зазирнув у неї. Те, що він побачив, змусило його затремтіти. Квіти… купа зів’ялих, практично вже зогнилих квітів, скинутих безліччю шарів, котрі обмивалися місяцями дощів та снігу.

Ісусе милостивий.

Ні, не Ісус.

Ці дари були принесені в жертву богу, набагато старшому за християнського. У різні часи люди називали його по-різному, але тільки сестра Рейчел дала йому абсолютно правильне ім’я: Оз, Вевикий і Гвізний. Бог мертвих речей, похованих у землі; бог зогнилих квітів у дренажних трубах; бог таємниці.

Мов загіпнотизований, Луїс дивився в ту трубу. Врешті він прогнав марево з легким зітханням — начебто людина, яка щойно вийшла з месмеричного[150] трансу на рахунок десять.

Він пішов далі. Дуже швидко чоловік знайшов те, що шукав; те, що, як він сподівався, запало в його пам’ять з дня похорону Ґейджа.

Попереду у вітряній пітьмі виднілася крипта. Там складалися труни, коли було настільки холодно, що навіть навантажувачі не могли розкопати замерзлу землю. Ще її використовували, коли гробарі були по горло в роботі, — своєрідна морозилка для людей.

Луїс чудово знав, що час від часу гробарі особливо зайняті. Дядько Карл називав такі періоди зимними ритуалами. Трапляються дні, коли в будь-якій спільноті зненацька помирає дуже багато людей.

«У всьому панує рівновага, — казав йому дядько Карл. — Якщо у мене в травні протягом двох тижнів немає покійників, Лу, тоді я можу розраховувати, що за два тижні в листопаді проведу з десяток похоронів. Однак у листопаді подібне трапляється рідко, а на Різдво у нас узагалі мертвий сезон. Це кумедно, оскільки більшість наївно вважає, що якраз тоді переважна частина народу і віддає Богу душу. Вся ця херня про різдвяну депресію яйця виїденого не варта. Спитай будь-якого похоронного агента. Майже всі люди по-справжньому щасливі на Різдво, і їм дуже хочеться жити. Тож вони і живуть. Зазвичай у нас у лютому завал. Старих забирає грип, та й пневмонія завжди знаходить своїх клієнтів — однак навіть це не все. Є ще люди, скажені виродки, які з рік чи навіть більше воюють з раком. А потім приходить старий поганий місяць лютий, і вони ніби здаються: рак викидає їх на смітник, мов поточений міллю килим. Ще тридцять першого січня вони в ремісії і все має бути в шоколаді, а настає двадцять четверте лютого — і все, їх ховають. У лютому в людей трапляються інфаркти, у лютому їх розбиває параліч, у лютому в них відмовляють нирки. Це поганий місяць. У лютому люди втомлюються. Ми вже звикли до цього. Однак потім без жодної причини те ж саме стається в червні або жовтні. Але ніколи не в серпні. Серпень — дуже повільний місяць. Ти ніколи повністю не заповниш крипту трунами в серпні. Хіба що автобус шубовсне з моста в річку або десь щось вибухне. Проте завжди буде лютий, коли доведеться ставити труни одна на одну і дуже сподіватися, що їх вдасться закопати, перш ніж доведеться орендувати морозильну камеру».