Потім звідкись прийшов звук, і Луїс пригадав, що минулого разу вже чув цей пожадливий регіт, який переходив у нестримне ридання. Раптом все стихло, та тільки для того, щоб через хвилину знову сповнитися цим сміхом, і тепер він вивищувався до маніакального лементу, від якого у Луїса кров стигла в жилах. Пасма туману звивалися навколо нього в гіпнотичному танку. Сміх збляк, залишаючи по собі лише дзижчання вітру. Це всього-на-всього маленька геологічна аномалія, не більше. Невелике заглиблення в землі. І якщо вітер проникне сюди, то роздере туман на шмаття, а Луїс дуже сумнівався, що хоче побачити те, що ховається за ним.

«Ти можеш почути звуки, схожі на голоси, але то кричать гагари далі на південь звідси. Звуки ваблять до себе. Це дивно…»

— Гагари, — вимовив Луїс, заледве впізнаючи надтріснутий, страхітливий звук власного голосу.

Луїс завагався, завмерши на одному місці, але буквально за мить рушив далі. Немовби караючи його за коротку зупинку, трясовина колихнула купину, нога зісковзнула, й він майже втратив туфлю; ледве витяг її з невситимого багна.

Голос — якщо це був він — прийшов знову, тепер зліва. За секунду він був позаду чоловіка… линув буквально з-за його спини. Здавалося, варто Луїсові озирнутися, і він побачить менш ніж за фут від себе вимоклу в крові істоту з довжелезними іклами та блискучими очима… але Луїс навіть не подумав озиратися. Він продовжував іти, дивлячись прямо перед собою.

Раптом туман потьмянів, і Луїс збагнув, що над ним в повітрі висить обличчя; воно зловісно осміхалось і щось бурмотіло. Запалі та розкосі, як на класичних китайських гравюрах, каламутно-жовті очі мерехтіли. Рот розчахнувся в бридотній гримасі, вивернута нижня губа оголювала майже остаточно стесані зуби з чорно-коричневими плямами. Але Луїса найбільше вразили вуха, які були зовсім не вухами, а вигнутими рогами — скоріше баранячими, ніж чортячими.

Виглядало так, ніби ця гидотна голова, що плавала у повітрі, розмовляла, сміялася. Її рот рухався, хоча вивернута нижня губа так ніколи і не повернулася на правильне місце. Вени на ній пульсували чорним. Ніздрі палахкотіли вогнем: наче вдихаючи життя та повітря, вони видихали білу пару.

Коли Луїс підійшов ближче, голова вивалила свого язика. Він був довгим і гострим, брудно-жовтого кольору, вкритий дрібними лусочками. Луїс помітив, як одна з них припіднялася і звідти, як з люка, виліз білий хробак. Кінчик язика ліниво поповз вниз до того місця в повітрі, де мало б бути адамове яблуко істоти… Воно сміялося.