Луїс міцніше притис Ґейджа до себе, наче хотів захистити його. Ноги захиталися, і він почав зісковзувати з купини.

«Ти можеш побачити вогні Святого Ельма — моряки їх іще називають чортовими каганцями. Вони часом набувають дивних форм, але то нічого. Якщо ти щось таке запримітиш і воно тебе турбуватиме, просто відвернися».

Голос Джада в його голові вказував шлях до порятунку. Луїс знову впевнено рушив уперед. Спершу він хитався, але з часом віднайшов рівновагу. Він не озирався, але знав, що лице — коли це і справді було воно, а не химерний витвір туману та його уяви, — висіло над ним. За секунду або хвилину воно розчинилося в леткому тумані.

Це не були вогні Святого Ельма.

Звісно, що ні. Це місце вщерть заповнене мерзенними, похмурими привидами. Ти міг побачити щось таке, що звело б тебе з розуму. Луїс не думав про це. Не було потреби про це думати. Не було потреби…

Щось наближалося.

Луїс повністю зупинився і прислухався до цього звуку… цього невблаганного звуку, що наближався. У нього відвисла щелепа; усі м’язи, котрі тримали його рот стуленим, в одну мить розслабилися.

Такого звуку він ніколи не чув у своєму житті — живий звук, гігантський звук. Десь неподалік, зовсім близько затріщали гілки. Підлісок заджеркотав під невимовно великою ногою. Желеподібна земля під Луїсовими ногами стала ритмічно здригатися. Йому здалося, що він застогнав,

(Боже Боже милостивий Боже що це що іде сюди крізь туман?)

і він ще міцніше притис Ґейджа до грудей. Йому здалося, що рахкавки та ропухи враз затихли, що вологе болотне повітря наповнилося протиприродним, хворим запахом зогнилого бекону.

Що б це не було, воно було величезним.

Луїс здивовано задирав голову все вище і вище, як людина, яка спостерігає за траєкторією ракети. Істота рушила до нього, і затріщало дерево — не гілка, а ціле дерево, яке впало зовсім близько від нього.

Луїс побачив дещо.

У тумані на мить проступила сиза пляма, і це широке розмите марево було більше шістдесяти футів заввишки. Це була не тінь і не безтілесний дух; чоловік відчував, як від кроків істоти дме вітер, чув, з яким гучним опускаються на землю її ноги, чув, як чавкає твань.

Тут Луїсові здалося, що він помітив помаранчево-жовті вогні у вишині. Вогні, що так нагадували очі.