Луїс поліз вгору, і жвавість рухів знову повернулася до нього. Від виснаження боліла спина, однак зосталося зовсім трохи. Подумки рахуючи сходинки, він рухався вгору, боровся з безупинними потоками крижаного вітру, який зараз тільки дужчав. Вітрюган шарпав Луїса за одяг, а шматок брезенту, в який був загорнутий Ґейдж, тріпотів, наче підняте вітрило.
Тільки раз Луїс задер голову та побачив, як зорі скачуть на небосхилі в скаженому танку. Він не міг впізнати жодного сузір’я і затремтів від цього. Біля нього була кам’яна стіна — груба на дотик, пощерблена, роз’їдена часом. На ній було помітно обриси човна, борсука, людського обличчя з похмурими очима під відлогою. Гладенькими були тільки вибиті в скелі сходи.
Луїс досягнув вершини та застиг там з похиленою головою. Він хитався, з хрипким свистом вдихаючи та видихаючи повітря. Легені нагадували добряче покопаний футбольний м’яч. Здавалося, у нього в боку стирчить великий уламок скла.
Вітер танцював у волоссі та ревів у вухах, мов дракон.
Тут, на вершині, ніч була особливо ясною. А хіба минулого разу вона була хмарною чи він просто не звертав уваги? Та це не мало значення. Зараз він вдивлявся в нічний небосхил, і цього видива було достатньо, аби на спині в нього знову повстали сироти.
Те ж саме, що і на «Кладвишчі домажніх тварин».
Так. На вершині меси, повернута до холодних зірок та безмежної чорноти космосу, лежала гігантська спіраль, до створення якої доклалася, як сказали б старожили, Тьма Рук. Тут не було справжніх курганів. Луїс бачив, що всі вони розкидані, немовби щось поховане під ними повернулося до життя… і пробило собі шлях нагору. Камені самі попадали так, аби утворилася ця спіраль.
«