«Думай! Думай, дурний стариганю, мо’, ще не пізно, мо’, ще досі не пізно… воно вернулося, але ж єго знову можна вбити… якщо ти тіко зможеш… якщо подумаєш…»

Він позадкував на кухню і раптом згадав про шухляду з кухонним приладдям біля раковини.

У шухляді був різницький ніж.

Слабкою ногою він штовхнув кухонні двері та відчинив їх. Те, що зайшло в його дім, досі лишалося оповитим темрявою, та Джад чув, як воно дихало. Він бачив білу ручку, яка хиталася туди-сюди, — щось було в тій руці, та він ніяк не міг роздивитися що. Коли він зайшов на кухню, двері зачинилися, і він обернувся й підбіг до шухляди з приладдям. Рвучко відчинив її і намацав старе дерев’яне руків’я ножа. Він витягнув його та знову повернувся обличчям до дверей. Навіть зробив декілька кроків до них — до старого повернулася крихта сміливості.

«Пам’ятай, то не дитина. Воно може кричати, коли вбачить, що ти його розкусив си. Може плакати. Та ти не даси ся’ надурити. Воно вже стілько разів дурило тя’, старий телепню. Се твій останній шанс».

Двері знову відчинилися, та спершу в них прослизнув лише кіт. Джад зиркнув на нього і знову перевів погляд на дверний проріз.

Вікна кухні виходили на схід, і в приміщення вже проникали перші світанкові промені — тоненькі й молочно білі. Світла мало, та достатньо, щоб побачити. Цілком достатньо.

У кухню зайшов Ґейдж Крід, вбраний у свій поховальний костюмчик. Плечі та лацкани піджака поросли мохом. Мох вкривав і білу сорочку хлопчика. Його гарне біляве волосся було перемазане багном. Одне око з жахливою зосередженістю втупилося в стіну, а інше уважно розглядало Джада Крендала.