Рейчел смикнула двері. Вони були незамкнені. Черч був тут, сидів посеред коридору, обгорнувши хвоста навколо ніг. Уся шерсть кота була заляпана чимось чорним.

«Багно», — подумала Рейчел, а тоді побачила, що крапельки рідини на кінчиках котячих вусів червоні.

Він підняв лапу та заходився її вилизувати, не зводячи погляду з жінки.

— Джаде, — покликала вона, тепер уже точно стривожена. Вона зайшла всередину.

Будинок мовчав. Відповіддю їй була лише тиша.

Рейчел спробувала обміркувати ситуацію, але в її голові раптом почали роїтися спогади про сестру Зельду. Які в неї були скрючені руки. Як вона часом билася головою об стіну, коли злилася. Як від її ударів рвалися шпалери та осипався тиньк під ними. Не час думати про Зельду, коли щось могло трапитися з Джадом. Гадаєш, він упав? Він же такий старий.

Думай краще про це, а не про свої дитячі сни, у яких розчинялася шафа і Зельда зі своїм чорним ощиреним обличчям кидалася на тебе; сни про те, що ти у ванні, а Зельда пильно стежить за тобою зі зливного отвору; сни про Зельду, яка ховається в підвалі під будинком, сни про…

Черч роззявив пащу, демонструючи гострі зуби:

— Няяяввв! — знову.

Луїс мав рацію, ми не повинні були його каструвати. Кіт з тих пір став інакшим. Але ж Луїс запевняв, що це позбавить його агресивних інстинктів. Що ж, він помилявся — Черч усе ще полював. Він…

— Няяяввв! — ще раз видав Черч і, повернувшись, стрімголов кинувся сходами вгору.

— Джаде? — покликала вона ще раз. — Ви нагорі?

— Няяявв! — кіт неначе погоджувався з її припущеннями. Він постояв з хвилину, а потім зник у коридорі другого поверху.

Як же він сюди потрапив? Його Джад впустив? Навіщо?