— Завжди будь ласка! — чолов’яга подарував їй свою сонячну посмішку, яка видавалася недоречною в ці темні години.

Рейчел посміхнулася у відповідь і обережно повела машину через парковку до дороги. Вона подивилася в обидва боки траси і вже за п’ять хвилин прямувала платною автомагістраллю на північ. Кава допомогла їй сильніше, ніж вона на те сподівалася. Вона відчувала, що повністю прокинулася — жодного натяку на втому, широко розплющені очі нагадували маленькі блюдця. Легкий страх повернувся до неї. Знову це абсурдне відчуття, ніби нею маніпулюють. Кабель акумулятора висмикнувся з клеми…

Аби вона затрималася достатньо надовго, аби…

Рейчел засміялася нервово. Достатньо надовго, аби що?

Аби щось невідворотне могло трапитися.

Це було тупо. Смішно. Однак, попри все, Рейчел все швидше і швидше гнала маленьку машину.

О п’ятій ранку, коли Джад намагався захиститися від скальпеля, якого вкрали з чорного саквояжа його доброго друга доктора Луїса Кріда, і коли її дочка підскочила в ліжку та кричала через жахний сон, якого, на щастя, не могла пригадати, Рейчел повернула з автомагістралі і, проїхавши по Гамонд-стрит вздовж цвинтаря, на якому в труні її сина було поховано заступ, перетнула міст, що поєднував Бенгор з Брюером. До чверті по п’ятій вона вже була на трасі № 15, що вела до Ладлоу.

Вона вирішила одразу їхати до Джада, щоб виконати хоча б частину своєї обіцянки. «Цівіка» на їхній під’їзній доріжці не було, і, хоча вона припускала, що той просто стоїть у гаражі, їхній дім виглядав порожнім та поснулим. І жодна інтуїція не підказала Рейчел, що Луїс удома.

Рейчел припаркувала машину біля Джадового пікапа та вилізла з «Шеветта», обережно роззираючись навколо. Трава була важкою від роси, яка виблискувала в чистому сяйві світанку. Десь проспівала пташка, і все знову занурилося в тишу. У дитинстві, коли Рейчел іноді прокидалася дуже рано і не знала, чим себе зайняти, вона почувалася самотньою, але мала піднесений настрій. Парадоксальне передчуття чогось нового та надзвичайного. Цього ранку вона не відчувала нічого чистого й приємного. Було тільки тягуче марево неспокою, яке нікуди не зникло за цю жахливу добу. Марево, яке завжди було з нею, відтоді як вона втратила сина.

Вона піднялася сходами на ґанок і відчинила двері-ширму, збираючись подзвонити у старомодний механічний дзвінок, причеплений на вхідних дверях. Її просто зачарував цей дзвінок, коли вони з Луїсом вперше прийшли сюди. Повертаєш ключик — і лунає гучне, але мелодійне дзеленчання; вельми анахронічне, проте дуже приємне.