Тоді Стів рушив уперед звивистою стежкою, лишаючи пожежу позаду. Він добряче спітнів, поки добіг до лісу, де затінок дерев подарував йому блаженну прохолоду. Ліс повнився п’янкими пахощами сосни та ялини, живиці та кори.

Вступивши у лісові володіння, Стів, сам не знаючи чому, кинувся бігти. Він не розумів, чому його серце так калатає у грудях. Нерівне дихання зі свистом виривалося з легень. Він готовий був і далі бігти вниз схилом — стежина була охайною і зручною, — як натрапив на чудернацьку арку, яка вінчала вхід на «Кладвишче домажніх тварин». Гострий, пекучий біль пронизував його правий бік, якраз навпроти ліктя.

Краєм ока він бачив концентричні кола могил — розчавлені бляшанки, уламки дощок і кам’яні брили. Однак вдивлявся він у точку по той бік затишної галявини. Він дивився на Луїса, який впевнено ліз на бурелом і, здавалося, безстрашно кидав виклик земному тяжінню. Крок за кроком, Луїс піднімався по схилу бурелому та навіть не дивився вниз — наче загіпнотизований або сновида. Стів розгледів, що в руках Луїс тримав великий білий згорток. З такої відстані помилитися було неможливо — у простирадло загорнуто тіло. З-під білого савану виднілася нога, взута у чорний черевик на низькому підборі. І Стів збагнув — ще й так чітко, що його ледь не знудило, — що Луїс ніс тіло Рейчел.

Луїсове волосся побіліло.

— Луїсе! — гукнув Стів.

Чоловік ні на мить не завагався, не спинився. Він досяг вершини бурелому і вже почав було спускалися на той бік.

«Він впаде, — розгублено подумав Стів. — Він і так грьобаний щасливчик, що видерся туди, та зараз він впаде, і якщо поламає тільки ноги, то…»

Але Луїс не впав. Він спустився по той бік бурелому, на мить зник з поля зору Стіва та знову виринув на стежці в глушині.

— Луїсе! — знову заволав Стів.

Цього разу той спинився і озирнувся.

Від побаченого у Стіва відняло мову. Навіть якщо закрити очі на посивіле волосся, у Луїса було обличчя дуже-дуже старого чоловіка.

Спершу на лиці Луїса не було жодних ознак впізнавання. Воно з’являлося поступово, неначе хтось повільно вмикав реостат у його голові. Його рот нервово сіпався. І тут Стів збагнув, що Луїс намагається посміхнутися.

— Стіве, — промовив Луїс надтріснутим, непевним голосом. — Привіт, Стіве. Я хочу поховати її. Гадаю, доведеться робити це голіруч. Мабуть, до самого вечора. Земля там дуже кам’яниста. Ти не допоможеш мені?

Стів розтулив рота, та жодне слово не вилетіло з його горла. Попри весь свій жах і шок, він хотів допомогти Луїсові. Чомусь тут, у затінку лісів, це видавалося дуже правильним. Дуже природнім.