«Це Луїс, — сказав його мозок з ірраціональною впевненістю. — Це був Луїс. І тобі краще поспішити та наздогнати його, бо трапилося щось збіса лихе, а якщо ти його не наздоженеш, то трапиться щось ще гірше».

Кілька хвилин він нерішуче постояв біля Луїсового будинку, переступаючи з ноги на ногу.

Маленький Стіві, тобі, либонь, до всирачки страшно?

Так. Йому було страшно. До всирачки страшно, і він сам не розумів чому. Але була якась… якась

(принадність)

так, якась принадність у цьому всьому. Щось невимовно принадне таїла в собі та стежина, що веде на пагорб і далі в ліси — вона ж обов’язково має кудись вести, правда? Звісно ж. Усі стежини завжди кудись приводять.

Луїс. Не забувай про Луїса, бовдуре! Саме Луїса ти приїхав провідати, пам’ятаєш? Ти не вибрався до Ладлоу досліджувати бісові ліси.

— Що там, Ренді? — горланив хтось. Його голос, досі пронизливий і все ще сповнений того незбагненного оптимізму, лунав понад людським гамором.

Відповідь Ренді майже повністю потонула у витті пожежних сирен.

— Мертвий кіт.

— Згорілий?

— Та наче ні, — відповів Ренді. — Просто мертвий.

Свідомість Стіва невблаганно поверталася до того, що він побачив (або думав, що побачив). Розмова по той бік вулиці була якось пов’язана з цим, якось пов’язана з тією сліпуче-білою плямою. Плямою, яка точно була Луїсом Крідом.