Лаура спересердя копнула мопед і повалила його на пісок. А потім сіла біля заднього колеса, підтягнула коліна до грудей і розплакалася. Вона плакала хвилин двадцять, а то й півгодини, то затихаючи до ледве чутного квиління, то захлинаючись у заливистих риданнях. Вона втихомирилася, коли почала мерзнути — із настанням вечора температура стрімко падала, — оскільки їй чомусь не вдавалося одночасно плакати та тремтіти від холоду.
Заспокоївшись, француженка спробувала прикинути, скільки кілометрів відділяє її від Калами. Сорок? Сорок п’ять? Якби не втома та відсутність води, вона могла б дійти до міста.
— Могла б?.. — Лаура скреготнула зубами. — Хіба в мене є вибір?
Вона нарешті відважилась й оглянулася на схід, де поміж невисокими піщаними пагорбами зникала занедбана дорога. У призахідному світлі голі андійські схили набули густо-фіолетового кольору і стали рельєфними, немов збільшена під лупою шкіра крокодила. Лаура знала, що за оманливо красивими хребтами ховається бездушна пітьма, яка нафтою поллється на рівнину, щойно сонце сховається за горизонтом. Зволікати не можна було. Вона мусить дійти до Калами або — хай як банально це прозвучить — померти. Сорок кілометрів — десять годин — до ранку вона має дістатися.
Француженка підвелася, закинула наплічник на спину, востаннє кинула тужливий погляд на схід, а тоді, вчепившись долонями за лямки, пішла дорогою на захід.
Над горами за її спиною з безумною люттю спалахували перші зорі.
LXXXVIII
LXXXVIII
П’ятниця, 23 січня, 19:36 (UTC –4)
Сан-Педро-де-Атакама, Чилі
Преподобний Ґроббелаар присунув диван із однієї зі спалень до вітальні. Підклавши під голову кілька подушок, він умостився таким чином, щоб краєм ока бачити вхідні двері. Тимур Коршак розклав під дальньою від входу стіною матрац, на якому Ріно провів другу половину ночі, та знесилено на ньому витягнувся. Українець почувався так, наче тіло напхали каменями, які труться об кістки та дряпають середини м’язи: боліло плече, боліли ребра та ліве стегно (ще після удару в Інституті неврології), кожен подих пропікав жаром пересохлий стравохід, немов замість повітря Тимур удихав гарячі сірчані випари. Хотілося пити, помалу думки про воду витісняли з голови думки про їжу.
(
(
(