— Інших доріг до Калами немає, — глянув спідлоба Джонні.

— А якщо вони рухатимуться навпростець пустелею? — вона подивилася на піцу. Після того що трапилося в Мачалі, їсти не хотілося. — Як «М939» почувається на бездоріжжі?

— Чудово почувається, — відповів білявий агент. — Але, як на мене, з’їхавши з траси, вони тільки змарнують час. Ніхто не здатен гнати пустелею на п’ятитонній вантажівці зі швидкістю сто кілометрів за годину. Це не ралі Париж — Дакар.

До губ Лізи Торнтон підступило заперечення, але вона змовчала. Прихилившись до поцяткованого морозом вікна, жінка споглядала внизу одноманітну пустельну поверхню зі слідами від давно пересохлих річок, яка в призахідному світлі нагадувала відполіровану до блиску мармурову стільницю. Щось було не так із усіма цими відстанями. Біль розсипався іскрами в її голові, і Ліза ніяк не могла збагнути, що саме.

LXXXVII

LXXXVII

П’ятниця, 23 січня, 18:31 (UTC –4)

Траса № 23, Чилі

Сонце сліпило, і вона не могла їхати швидко.

За годину Лаура подолала трохи більше ніж сорок кілометрів, до Калами зоставалося приблизно стільки ж, коли раптом двигун скутера «Vespa» закашлявся та заглух.

Руки вмить заніміли від страху, так, наче в них налили розплавленого, але чомусь холодного, мов крига, свинцю. Француженка вирулила на узбіччя та поставила ногу на пісок. Щонайменше хвилину вона сиділа, не наважуючись заводити мопед. Зрештою тремтячими пальцями торкнулася електричного стартера. Двигун чмихнув, задеренчав і… заторохтів рівніше. Намагаючись не дихати, Лаура відірвала ногу від землі й рушила.

Через півтора кілометри все повторилося знову: двигун похлинувся, кільканадцять разів бухикнув, після чого затих. І тоді француженка зрозуміла, що проблема не в двигуні, все значно банальніше — у неї закінчується пальне. Індикатор рівня палива в бакові стримів на міліметр вище від позначки з літерою Е — empty[108], проте він тримався на тому самому місці від часу виїзду із Сан-Педро, а це наштовхувало на висновок, що паливомір несправний. Жінка постукала пальцем по скельцю. Безрезультатно — стрілка не зсунулася з місця.

Лаура спробувала знову завести мопед. Цього разу їй удалося лише з третього разу. Протягнувши ще півкілометра, «Vespa» остаточно зупинився та більше не реагував на жодні маніпуляції зі стартером.

— От і приїхали, — прошепотіла психіатр. Від страху руки вкрилися пухирцями, а шкіра на спині та під пахвами — холодним потом. Вона боялась озирнутись і подивитися на схід: їй здавалося, що від гір — зі сходу, звідки виповзає темнота, — за нею поженуться зліплені з піску та каміння монстри.